Після довгої зміни я повернулася додому й зрозуміла, що невістка вирішила встановити в домі свої правила

Інна з силою кинула футболку у валізу.

— Про вас. Ви все життя будували навколо нього пам’ятник своїй жертовності. «Я ночами працювала», «я платила за лікування», «я заради тебе відмовилася від життя». Усе правда, ніхто не сперечається. Але знаєте, що це робить із людиною?

— Просвіти.

— Він усе життя почувається боржником. Винним за те, що живий. За те, що хворів. За те, що вам довелося гарувати. Він наперед розуміє: скільки не зроби, не віддаси. І тоді простіше не робити нічого.

Я хотіла сказати, що це брехня. Що я ніколи не вимагала від нього неможливого. Але слова застрягли.

Перед очима спливли наші розмови. Мої втомлені фрази. «Я заради тебе…» «Ти хоч розумієш, скільки я…» «Я одна все тягнула…» Я говорила це не для того, щоб ламати його. Але говорила.

— Це не виправдовує тебе, — нарешті сказала я. — Не виправдовує наліпки, плани з квартирою, твої розрахунки.

— Не виправдовує, — різко погодилася вона. — Але пояснює, чому він такий. Не тільки я його зіпсувала. Ви теж. Ви тримали його маленьким, щоб він потребував вас. А тепер дивуєтеся, що дорослий чоловік поводиться як дитина.

Вона грюкнула валізою.

— Ви виграли квартиру. Ви виграли суд. Але сина ви втратите самі. Не я його забрала. Ви його задушили своєю правотою.

Вона пройшла повз, зачепивши мене плечем.

Я спустилася на кухню й сіла за стіл. Чай охолов, а я все сиділа, дивлячись у горнятко. Слова Інни крутилися в голові, як злі оси.

А раптом у чомусь вона має рацію?

Не в усьому. Не в підлості. Не в планах продати мою квартиру. Але в чомусь — можливо. Я надто довго була для Артема всім: лікарем, стіною, гаманцем, рятівницею, суддею. Може, я справді не помітила, як перестала відпускати.

Годині о восьмій грюкнули вхідні двері. На кухню зайшов Артем. Сам.

Обличчя сіре, очі червоні. Він виглядав так, ніби постарів за ці дні на кілька років.

— Мамо, можна поговорити?

— Нам уже папери все сказали.

— П’ять хвилин. Потім скажеш піти — піду.

Я кивнула на стілець.

Він сів, довго мовчав, стискаючи долоні.

— Інна пішла. З речами. Години дві тому.

Я не знала, що відповісти.

— Сказала, що якщо я не змушу тебе відмовитися від позову, вона зі мною жити не буде. Що поки я «мамин синочок», дзвонити їй не треба.

Він криво всміхнувся.

— Я сказав, що просити тебе не буду. Що ти маєш рацію. Що я сам усе довів до цього.

— Мені шкода, що так вийшло, — сказала я.

— Мамо, я все розумію. Не відразу, але розумію. Про борг. Про квартиру. Про те, як ми з тобою поводилися. Я був боягузом. Ховався то за Інну, то за тебе. І з тими грошима… спочатку думав, що це просто підробіток. Потім зрозумів, що там щось брудне. Але не зупинився. Легко було. Гроші капали, можна було красиво жити, ходити в кафе, купувати подарунки.

Він скривився.

— Мені соромно. По-справжньому. За те, що кричав на тебе. За те, що сказав, ніби не просив мене народжувати. Це наймерзенніше, що я говорив у житті.

Я дивилася на нього й мовчала.

— І ти теж… — він запнувся. — Ти все життя навколо мене крутилася. Я це тепер розумію. Іноді мені здавалося, що я винен тобі стільки, що простіше взагалі не намагатися. Але це не виправдання. Я сам вибрав бути слабким.

— Чого ти хочеш зараз? — спитала я…