Після довгої зміни я повернулася додому й зрозуміла, що невістка вирішила встановити в домі свої правила

Він посунув конверт до мене.

— Для тебе.

Усередині лежали гроші. П’ять тисяч. І аркуш, роздрукований на комп’ютері. Таблиця: дата, сума, призначення, залишок боргу.

— Три тисячі — за цей тиждень, як за житло. Дві — в рахунок боргу. Небагато, але справжні. Щоб ти бачила: я не просто говорю.

Я дивилася на таблицю.

— Якщо так платити, років двадцять вийде.

— Нехай. Мені тридцять два. До п’ятдесяти впораюся. Головне, щоб ішло. Щоб я сам бачив, що повертаю.

Сльози потекли самі.

— Артеме…

Він підійшов і обійняв мене. Міцно, як у дитинстві, але вже по-дорослому.

— Ти можеш хоч завтра відновити суд. Це твоє право. Але я все одно платитиму. Бо це не про суд. Це про те, ким я хочу стати.

Удень ми збирали його речі. Виявилося, брати майже нічого: одяг, ноутбук, трохи посуду, якісь дрібниці. Більша частина того, чим він користувався, належала мені. І це раптом стало особливо очевидно.

Поки він заклеював коробку скотчем, сказав:

— Інна вчора писала.

— І що?

— Питала, чи скасували позови. Я сказав, що ні, тільки пауза. І що я з’їжджаю. Вона відповіла, що я ганчірка. Що нормальний мужик поставив би матір на місце.

— Приємна жінка.

— Зате тепер ясно, — знизав він плечима. — Вона любила не мене. Картинку. Квартиру, гроші, видимість успіху. А тепер у мене кімната, робота продавця і борг понад мільйон. Нема чого любити.

Він помовчав і раптом усміхнувся.

— Зате це моє. Моє життя. Чесне. Якщо виборсаюся, знатиму, що сам.

— Виборсаєшся, — сказала я. — Не відразу. Але виборсаєшся.

По нього приїхав знайомий на старому вантажному бусі. Ми виносили коробки. Сусідка з третього поверху, тітка Рая, визирнула з дверей у халаті й бігудях.

— Ой, Вірочко, то він справді з’їжджає?

— З’їжджає. Пора.

Вона подивилася на Артема.

— Чоловік має на своїх ногах стояти. Правильно мати робить. Тільки ти її не забувай. Щонеділі приходь. У неї очі одразу живими стають.

— Буду, — серйозно сказав він.

Коли все завантажили, Артем стояв біля машини й дивився на вікна.

— Я тут виріс, — тихо промовив він. — Пам’ятаю, як ти мене сходами несла, коли я задихався. Як ми вночі смажили картоплю, бо я прийшов голодний. Як ремонт робили самі. Це все моє життя.

— І моє, — відповіла я. — Але життя — це не тільки стіни. Головне, що ти зробиш далі.

Він обійняв мене міцно.

— Поїду. Інакше не поїду.

— У неділю чекаю. Печеню зроблю.

— Ну от, знову почалося, — всміхнувся він. — Гаразд. У неділю.

Він сів у машину, махнув рукою й поїхав. Я стояла біля під’їзду, поки бус не звернув за ріг.

Потім піднялася додому, зачинила двері й заплакала. Не тому, що син пішов. А тому, що я нарешті відпустила.

Минуло шість місяців…