Під час прощання пес раптом кинувся до жалобного вінка, і невдовзі стало ясно, що він щось відчув

Марія тримала жалобний вінок так міцно, що дротяні стебла впивалися їй у долоні. Пальці давно заніміли від холоду й напруження, але вона не розтискала їх, ніби саме це коло зі штучних ялинових гілок, білих лілій і чорної стрічки тримало її на ногах.

— Постав уже, — тихо, майже крізь зуби сказав поруч Павло, брат покійного. — Люди чекають.

Марія не відразу зрозуміла, що він говорить до неї. Перед очима все пливло: темні пальта, мокрі парасолі, сірі обличчя сусідів, знайомих по роботі, далеких родичів, які приїхали не стільки попрощатися, скільки подивитися, як вона тримається. А вона не трималася. Просто стояла.

Труна з Миколою була накрита кришкою. Ще годину тому вона бачила його обличчя — чуже, воскове, нерухоме. Їй здавалося, що це помилка, що він зараз насупиться, як бувало вранці, коли будильник дзвенів надто рано, і хрипко скаже: «Машо, ну вимкни вже цю пилку». Але кришку закрили. Глухий стукіт молотка пройшовся по її кістках.

— Маріє, — знову сказав Павло, вже голосніше. — Не треба влаштовувати сцен.

Вона підвела на нього очі.

Він стояв рівно, гладко виголений, у дорогому темному пальті. Ані сльозинки. Лише роздратування біля губ. Поруч із ним його дружина Ольга тримала хустинку біля носа, але хустинка була суха. Трохи позаду переминалася з ноги на ногу їхня доросла донька Лєна, нафарбована надто старанно для такого дня.

У Марії в горлі стояв клубок.

— Я нічого не влаштовую, — сказала вона самими губами.

Павло нахилився ближче, і від нього повіяло м’ятною жуйкою.

— Ти вже влаштувала. Вся родина знає, як він пішов. Сам у домі. Поки ти бозна-де була.

Марія сіпнулася, ніби він ударив її при людях.

— Я була в аптеці.

— Авжеж. В аптеці. У таку погоду. Без телефона. На сорок хвилин.

Вона хотіла відповісти, що телефон розрядився, що Микола сам попросив її з’їздити по ліки, бо вночі в нього знову стискало груди. Хотіла сказати, що він махнув рукою: «Та чого ти панікуєш, мені просто треба оновити таблетки». Хотіла пояснити це вдесяте, всоте. Але слова застрягли.

Цими днями всі пояснення поверталися до неї брудом.

Спочатку — швидка, лікар, тихий голос: «Нам дуже шкода». Потім Павло, який увірвався до їхнього дому ще до того, як тіло забрали, і його перше запитання було не про брата, а про документи.

— Де папка із заповітом?

Тоді Марія дивилася на нього, не розуміючи.

— Пашо… Коля помер.

— Я бачу.

І от тепер він стояв біля могили, поруч із закритою труною, і дивився на неї так, ніби вона була не вдовою, а обвинуваченою.

З натовпу долинув шепіт:

— Кажуть, дім на неї переписав…

— А братові нічого?

— Та хто його знає, що там було…