Коли привезли тяжко пораненого солдата, мати подивилася на нього й сказала лише кілька слів

Віра Петрівна ледве встигла переступити поріг після зміни, а квартира вже ніби навалилася на неї всіма своїми клопотами одразу. Треба було поставити на плиту вечерю, розібрати білизну, завантажити прання, встигнути нагодувати молодшу доньку — та ось-ось мала повернутися із занять. Жінка металася між кухнею та ванною, не встигаючи скинути з плечей робочу втому.

Вік уже давно давався взнаки. Формально вона могла б жити на свої скромні виплати й більше не бігати по чужих кутках, але грошей не вистачало. Донька ще вчилася, витрат ставало тільки більше, тож Віра Петрівна підробляла прибиральницею в невеликому магазині. Поверталася пізно, втомлювалася до ломоти в спині, але дозволити собі відпочинок не могла.

Коли задзвонив телефон, вона навіть роздратовано зітхнула. Руки були мокрі й у картопляному лушпинні, тому жінка квапливо витерла долоню об рушник, притиснула телефон плечем до вуха й продовжила чистити картоплю.

На тому кінці дроту пролунав незнайомий чоловічий голос. Він чемно привітався, назвав її ім’я, по батькові, якісь особисті дані й попросив підтвердити, що говорить саме з нею.

— Мені нічого не треба, — різко сказала Віра Петрівна. — Не телефонуйте сюди більше.

Вона хотіла одразу покласти слухавку, але рука була зайнята, а телефон незручно ковзав біля плеча. Чоловік, ніби злякавшись, що вона обірве розмову, швидко промовив:

— Це стосується вашого сина.

Картоплина випала з рук у мийку.

— Що з ним?