Після канікул у бабусі донька повернулася зовсім іншою, і ввечері я зрозумів, що вона щось приховує

— До Тошки з’їздимо. Пес у ваших дорослих інтригах участі не брав. У нього залізне алібі.

Доньці знадобився час. Не день і не два — тижні.

Поступово вона почала краще спати. Перестала озиратися на двері, перш ніж заговорити. Перестала засовувати палець до рота. Знову почала гратися в ляльки, але тепер у її сценках залишалися тільки два персонажі: вона і тато.

Солдатик, обмотаний ганчіркою, лежав на дні шухляди з іграшками. Забутий. Непотрібний.

Одного вечора Аліса сиділа поруч з Андрієм на дивані й малювала в блокноті. Потім раптом підвела голову й приклала долоню до грудей.

— Тату, слухай… у мене тут більше не тисне.

— Де?

— Усередині. Раніше ніби камінь лежав. А тепер усе.

Андрій поклав руку їй на плече й нічого не сказав. У цей момент слова були зайві.

Аліса підсунула до нього коробку з олівцями тим самим старим рухом, який він пам’ятав найкраще.

— На, візьми синій, — сказала вона. — Він спокійний. З ним легше малювати.