Чоловік уже готувався до рішення лікарів, коли несподівана зустріч біля лікарні змусила його замислитися

Андрій Павлович підвівся того дня задовго до світанку.

Ніч минула майже без сну. Він лежав у темряві, дослухався до тиші квартири й знову й знову повертався думками до одного й того самого: сьогодні його маленьку доньку мали везти в операційну. Від цього ранку залежало все — чи залишиться Евеліна жити, чи піде слідом за матір’ю, яку рік тому в нього відібрав безглуздий, жорстокий випадок.

На кухні він довго дивився на чашку захололого чаю, але так і не зміг змусити себе зробити бодай ковток. Їжа здавалася неможливою. У лікарні йому сказали, що операцію призначено на десяту, якщо стан дівчинки раптом не погіршиться і лікарям не доведеться діяти раніше. Було близько восьмої, коли Андрій Павлович вийшов із дому й, не поспішаючи, попрямував через парк.

Біля входу, просто на холодному асфальті, сиділа молода жінка в довгій строкатій спідниці. Поруч із нею крутилися троє дітей: то розбігалися, то знову збивалися докупи, захоплені своєю незрозумілою веселою грою. Перед жінкою стояла пошарпана картонна коробка з нерівним написом: «Допоможіть на їжу». Вона уважно проводжала очима рідкісних перехожих, ніби в кожному намагалася вгадати хоч крихту жалю.

Андрій Павлович майже не помітив її. Думки були далеко — у лікарняній палаті, біля білого ліжка, поруч із нерухомою донькою. Проходячи повз, він машинально сунув руку до кишені, дістав першу-ліпшу купюру й простягнув жінці. Ще мить — і він забув би про це, як забувають випадковий жест, зроблений уві сні. Але в спину йому пролунали слова, від яких кров застигла.

— Не поспішай віддавати доньку на смерть.

Він зупинився так різко, ніби його вдарило струмом. Повільно обернувся.

Перед ним була все та сама жінка: втомлена, молода, з розпатланими темними кучерями, зібраними в недбалий пучок, у яскравій кофті з химерним візерунком. Нічого незвичайного — просто бідна мати з дітьми біля входу до парку. І все ж вона сказала те, чого не могла знати.

Звідки їй відомо про доньку? Чому «на смерть»? Андрій Павлович ніколи не вважав себе забобонною людиною. Він не вірив ані в передбачення, ані в таємні знаки, ані в дива. Але після всього, що сталося за останній рік, його душа чіплялася за будь-яку ниточку. Якби хтось у цю хвилину пообіцяв йому надію, він повірив би навіть у неможливе.

— Що ти сказала?