Після канікул у бабусі донька повернулася зовсім іншою, і ввечері я зрозумів, що вона щось приховує

— Нічого. Думки вголос. Продовжуйте.

Климов вчинив рівно так, як Андрій і очікував.

Зник.

Він не захотів мати справу ні з судом, ні з дитячим психологом, ні з наслідками. Чужа дитина з болем, доросла відповідальність, запитання, папери, пояснення — усе це не входило в його красиву картинку. Йому були потрібні легкість, захоплення, відчуття свята.

Не наслідки.

Марина залишилася сама. Без чоловіка, якого її мати так старанно подавала як поліпшену версію майбутнього. Без довіри доньки, яка більше не шукала її погляду перед тим, як відповісти на запитання.

Аліса перестала бігти до матері. Перестала озиратися. Перестала перевіряти, чи можна говорити. Вона дивилася на Марину без злості, але насторожено. І ця настороженість була страшнішою за крик. Крик можна перечекати. А втрачену довіру дитини повертають роками — якщо повертають узагалі.

Одного вечора, вже після початку судового процесу, Аліса підійшла до батька, поки він мив посуд.

— Тату, а мама тепер зовсім не прийде?

— Прийде, звісно. Мама залишається мамою. Це ніхто не скасовував.

— А бабуся?

— У бабусі тимчасова перерва у виховній роботі. Так вирішили дорослі, які не граються в таємниці.

Аліса подумала.

— А Тошка?