Після смерті чоловіка з’явилася його таємна сім’я й зажадала все майно, але я знала те, чого не знали вони

Я сховала флешку у внутрішню кишеню сумки й кілька разів перевірила блискавку. Страх Ольги Денисівни передався й мені: а раптом за нами стежили, а раптом Остапенко дізнається, а раптом флешка пошкодиться, загубиться, зникне. Юридичні справи іноді тримаються на таких смішних предметах — маленькій пластиковій картці, підписі на останній сторінці, записі з камери, який хтось забув стерти. Доля дому й фірми вміщалася в долоні.

Три дні я майже не виходила з дому. Сиділа за комп’ютером, відкривала теку за текою, звіряла дати, суми, контрагентів, підписи. Флешка Ольги Денисівни зберігала фінансове життя «КлімаПроєкту» за три роки: договори на обслуговування, акти виконаних робіт, рахунки, платіжні доручення, листування з клієнтами, внутрішні звіти.

Що далі я просувалася, то ясніше ставало: фірма була живою й сильною.

Я виписувала показники в окрему таблицю, хоча для суду пізніше знадобилися б офіційні висновки. Обороти, прибуток, контракти, штат, обладнання, дебіторка, відсутність серйозних боргів. Усе це складалося в реальну вартість, а не в символічну суму в договорі. Іноді вночі я ловила себе на дивній думці: я вперше по-справжньому вивчаю бізнес чоловіка лише після його смерті. За життя мені здавалося, що це його світ. Тепер цей світ став моєю лінією оборони. Стійкий оборот, прибуток, постійні замовники, муніципальний контракт на обслуговування вентиляції в школах, кілька торгових об’єктів, довгострокові угоди з будівельними компаніями. Зарплати платилися вчасно. Боргів майже не було. Репутація — добра.

І половину всього цього Віталій передав за символічну суму.

Я відкривала таблиці знову й знову, бо професійна частина мене вимагала точності, а людська — не вірила. Контракти з одними й тими самими клієнтами повторювалися з року в рік, суми зростали, акти закривалися без прострочень. Це був не вмираючий бізнес, який можна було віддати будь-кому, аби позбутися. Це був працюючий організм, вибудуваний роками. Віталій не міг не розуміти його ціни. Він сам створював цю ціну — переговорами, ночами над проєктами, сварками з підрядниками, добором людей. І все одно поставив у договорі символічну суму, ніби йшлося про стару теку.

На третій день зателефонував Соколенко.

— Олеся Миронівно, тиждень добігає кінця. Ми готові оформити угоду.

— Мені потрібен ще час.

— Скільки?

— Два тижні.

Пауза стала холодною.

— Тиждень. Після цього ми подамо позов про вселення Назара в дім. І заяву до поліції.

Я повільно випросталася.

— Яку заяву?

— Зоряна Романівна стверджує, що з квартири Віталія Петровича зникли цінні речі. Документи, прикраси. Вона вважає, що ви могли мати до цього стосунок.

— У Віталія не було прикрас.

— Це встановить перевірка, — спокійно сказав він.

Він погрожував не тому, що вірив у крадіжку.

Я надто добре знала цю техніку. Спершу людині показують юридичну прірву. Потім додають побутовий жах: поліція, пояснення, сусіди, плітки. Навіть якщо справа порожня, саме запрошення до відділку, сам погляд чергового працівника, сама необхідність виправдовуватися вже ламають. Особливо вдову, яка не спить ночами й живе серед документів померлого чоловіка. Соколенко був професіоналом. Він не підвищував голосу, не ображав, не обіцяв неможливого. Він просто підкладав під кожну мою слабкість окремий камінь. Він тиснув. Підштовхував мене до паперу, який сам уже вважав підписаним. Фальшива заява, розмови з поліцією, нерви, ганьба, додатковий страх — усе це мало змусити мене здатися.

Я поклала слухавку. Руки тремтіли від безсилля. Зателефонувала Дарині.

— Тиск, — сказала вона, вислухавши. — Грубий, але звичайний. Заява розвалиться, доказів немає. Але це означає, що вони квапляться. Дуже квапляться. Вони бояться, що ти знайдеш щось іще.

Щось іще…