Мисливська камера зняла те, чого він не мав залишати

Там, де просіка переходила у вузьку стежку, машина зупинилася. Обабіч тіснилися мокрі ялини; світло фар сягало лише двох наповнених водою колій. Дощ лив уже третю годину, перетворивши лісову дорогу на чорне місиво, і колеса грузли в ньому. Попереду ані вогника, ані стовпа — ніщо не вказувало на близькість житла.

— Вийди ненадовго, мені треба подзвонити, — промовив Віктор, навіть не повернувши голови. — Усередині зв’язок не ловить. Заодно ноги розімнеш.

Іра глянула на нього скоса. Чужий ліс, ніч, злива — а він сидів так спокійно, що цей спокій здавався надмірним. Вона притиснула долоню до живота, відчула під нею теплий живий тягар і штовхнула дверцята.

Багно відразу охопило ноги по кісточки. Вода била в обличчя, стікала по шиї під одяг. Відійшовши на два кроки, Іра обхопила себе за плечі й нахилилася, затуляючи очі від дощу. Лишалося почекати: Віктор поговорить, покличе її, і можна буде знову залізти в теплий салон.

Грюкнули дверцята з його боку. За ними клацнув замок, запрацював двигун. Іра повернулася на звук: задні ліхтарі хитнулися й рушили назад уздовж колії. Буксуючи й викидаючи багно з-під коліс, машина почала розвертатися. Іра кинулася слідом, посковзнулася; від падіння її врятувала мокра ялинова гілка, за яку вона встигла вхопитися.

— Вікторе! Куди ти? Вікторе, я ж тут!

Вогні вже рівно віддалялися. Ні зупинки, ні миготіння у відповідь. Їхні відбитки розпадалися в калюжах на хиткі червоні смуги, наче дорогу залили кров’ю.

— Вікторе!

Крик зник у лісі, мов камінь, що без сліду пішов у болото. Навіть відлуння не повернулося. Над головою так само шуміла вода — байдуже, рівно, наче цей шум ніколи не скінчиться. На далекому повороті червона цятка майнула востаннє. Потім зникла й вона.

Іра лишилася сама.

Пізніше Іра так і не змогла сказати, скільки простояла перед порожньою дорогою: хвилину чи пів години. Очі бачили, що машини немає, але розум відмовлявся це прийняти. Віктор зараз розвернеться за поворотом, зрозуміє, що залишив її, повернеться — наляканий, злий на самого себе. Вона вже добирала слова, якими його заспокоїть: «Та годі тобі, я не образилася. Замислився, з ким не буває». Пробачити його наперед було легше, ніж повірити.

На дорозі ніхто не з’являвся.

Тіло першим перестало чекати. Тремтіння підіймалося зсередини, трясло всю Іру; від цокоту зубів вона прикусила язика. Намокла кофта вже не гріла, тонка сукня прилипла до шкіри. Холод більше не щипав ззовні — в’їдався в кістки. І раптом дитина різко заворушилася, наче вимагала відповіді: «Куди ми потрапили? Чому тут холодно?»

Цей поштовх змусив її отямитися. Стояти не можна. Навіть якщо самій хотілося опуститися в багно й більше не підводитися, всередині лишався син. Заради нього вона мусила жити.

Іра озирнулася на чорну стіну лісу. Жодного просвіту, зате під ногами дорога, а дорога мусить кудись привести. Віктор поїхав в один бік; в іншому, мабуть, лишалося житло, звідки вони сюди дісталися. Вона намагалася відновити останні хвилини поїздки. П’ять хвилин просікою? Десять? Віктор їхав мовчки, а вона спала, прихиливши голову до скла, і прокинулася лише після зупинки.

Обравши напрямок, який здавався їй зворотним, Іра побрела колією. Страх не відпускав. У міських черевиках на тонкій підошві хлюпала вода, що набралася всередину, гілки били по обличчю. Двічі ноги ковзали, і вона падала на коліна. Щоразу руки передусім підхоплювали живіт, прикривали від удару; про себе вона згадувала потім.

— Потерпимо… Нічого, дістанемося, — шепотіла вона, насилу розтискаючи зуби, що цокотіли. Чи то синові казала, чи то собі. — Кудись та вийдемо. Тільки потерпи.

Розбиратися в тому, що сталося, зараз не можна. Зараз — іти. От обсохне, зігріється, тоді подумає, зателефонує Вікторові й запитає. Пояснення неодмінно знайдеться. Не кидають люди вагітних наречених уночі під дощем, посеред лісу. Віктор не міг так вчинити. Отже, вона чогось не розуміє.

Телефон.

Спогад обпік: вона сама поклала його в бардачок, бо він заважав у кишені сукні. Там само, в машині, поїхала сумочка, а разом із нею гроші та документи. Нічого не лишилося. Мокрий одяг та обручка — подарунок Віктора місяць тому. Іра стягла каблучку з пальця, вдивилася в неї серед темряви й повернула на місце. Зараз не до цього…