Максим приїхав із сином на весілля врятованого друга
Максим узяв на руки маленького сина Дениса й підійшов до великої бенкетної зали. Він уже кілька років не був у цьому місті, але пам’ятав його дуже добре. Тут він був щасливий, хоч і недовго; тут була похована його молода дружина, мати Дениса. І він думав, що більше ніколи тут не з’явиться. Але тепер він приїхав на весілля до друга, не зміг йому відмовити.
Артем першим побачив Максима й поспішив йому назустріч.
— Максе! Друже мій! Дорогий! — схвильовано вітав він гостя. — Ти не уявляєш, як я радий тебе бачити! Друзі, це та сама людина, яка врятувала мене. Там, у лісі… Якби не він, якби не він…
Артем замовк, добираючи слова, а Макс зніяковів і тихо попросив його:
— Облиш, ну що ти… Зовсім мене засоромив…
— Ти мій гість, найдорожчий гість. Зараз приїде моя наречена, і я познайомлю тебе з нею. Вона теж дякуватиме тобі за мій порятунок. Адже вона стільки часу чекала на мене…
Максим спробував заперечити, але Артем, якого переповнювали емоції, не дозволив йому цього.
Невдовзі з’явився кортеж нареченої, і вона сама, неймовірно красива, в білосніжній повітряній сукні, йшла до свого нареченого, усміхаючись і киваючи гостям. Макс, не відриваючись, дивився на неї й просто не міг поворухнутися. Він отямився лише тоді, коли маленький син потягнув його за руку й запитав:
— Тату, а хто ця тітка?
— Це твоя мама, синочку…
Світлана зовсім не змінилася, лише стала ще вродливішою, навіть кращою, ніж кілька років тому, коли він уперше її побачив…
Того дня Максим повертався додому, коли побачив дівчину, що самотньо сиділа на лавці під великою тополею. І він неодмінно пройшов би повз, якби не її дивний вигляд: холодного листопадового дня вона була в тонкій білій майці та джинсах із величезними дірками. У літній спекотний день таке вбрання було б доречним, але пізньої осені мало більш ніж дивний вигляд.
— Дівчино, вам потрібна допомога? — запитав Максим, підійшовши ближче.
— Не від вас! — огризнулася вона. — Ідіть собі, куди йшли! Без вас розберуся!
Максим знизав плечима: ну й характер у дівчини. Та йому-то що, хай мерзне. Він відійшов від неї метрів на двадцять, коли вона раптом схаменулася й кинулася за ним:
— Хлопче! Хлопче, зачекай! Пробач мені, будь ласка! Я не хотіла тобі грубити, просто день такий дурнуватий… Та зачекай же ти!…
