Чоловік залишив дружину біля урвища, але в її долю втрутився хірург, який випадково опинився поруч

Оксана дивилася вниз, на далеку річку, й усміхалася. За спиною раптом ворухнувся Дмитро: він ухопився за ручки візка.

— Гарне місце, еге ж?

Старий оглядовий майданчик нависав над занедбаним вапняковим кар’єром. Крізь траву ще вгадувалася дорога, асфальт під колесами був у тріщинах. На огорожі проступала іржа, внизу темніла вода. Від урвища віяло холодом і мокрим камінням.

— Гарне, — озвалася вона. — Не пригадаю, коли ми востаннє вибиралися кудись удвох. Дякую тобі за цю поїздку.

— Востаннє вибираємося.

Оксана сприйняла його слова за жарт.

— А я тобі дещо розповім. Мені сьогодні нотаріус телефонував.

— Треба ж. І в мене дещо для тебе є.

Візок різко розвернувся й покотився до краю. Оксана вчепилася в підлокітники.

— Ти куди? Стій!

До урвища залишалося кілька метрів, коли Дмитро загальмував візок важелем. Нахилившись до дружини, він сказав:

— Я з тобою більше не залишуся.

— Що ти сказав?

— Сил більше немає. Чотири роки вожу тебе по лікарях, саджаю в машину, піднімаю сходами. А мені коли жити?

— Ти ж обіцяв, що ми впораємося.

— Я тоді не розумів, що так буде завжди.

П’ятнадцять років разом. Сьогодні вранці він допомагав їй одягнути пальто, дорогою купив каву. Коли здійнявся вітер, укрив її ноги пледом. Оксана вбачала в цьому турботу. Тепер вона бачила на обличчі чоловіка лише втому й роздратування.

— У тебе інша?

Дмитро всміхнувся.

— Нарешті дійшло.

— Хто?

— Тебе це вже не стосується.

Її сумку він зняв із ручки візка й відніс на капот.

— У мене там документи. І телефон.

— Про документи можеш забути. Вони тобі більше не знадобляться.

— Дмитре, зачекай. Я хотіла розповісти про дідусів спадок.

— Досить із мене історій про твою рідню.

Він нахилився, підхопив Оксану попід руки й стягнув із сидіння. Вона скрикнула: неслухняні ноги вдарилися об каміння. Дмитро посадив її біля бетонного стовпчика, а візок покотив назад до машини.

— Навіщо?

— Щоб слідом за мною не поїхала.

— Віддай візок. Або хоча б телефон залиш.

— Щоб ти викликала допомогу? І знову я в усьому винен? Ні, Оксано. От сьогодні й дізнаєшся, на що здатна без мене.

Візок склався й зник у багажнику. Оксана спробувала підтягнутися на руках; гостре каміння поранило долоні.

— Ти сам казав, що тут машин не буває.

— Зате матимеш час подумати.

— Дімо, спадок величезний! Сьогодні це підтвердилося. Ми ж можемо жити інакше!

Дмитро вже сідав за кермо.

— Комусь іншому розкажеш. Хто знайде, тому й розповідай.

З ревінням двигуна машина розвернулася. З-під коліс полетів дрібний щебінь, обсипав Оксану. Потім машина зникла за поворотом.

До асфальту було близько сорока метрів гострого каміння. Позаду починався схил: варто було незграбно повернутися — і можна було зісковзнути. Оксана залишалася на землі й кричала, доки не зірвала голос. Їй відповідав вітер.

Вона зняла пальто, згорнула, підклала під коліна. Підводячись на ліктях, підтягувала тіло, зупинялася перепочити й знову повзла. На камінні залишалися сліди крові. Через кілька метрів рука зісковзнула; Оксана завалилася набік і побачила внизу воду.

На дорозі з’явилося світло фар. Машина швидко наближалася, а водій іще не розгледів жінку майже посередині вузького повороту.

Оксана підняла руку. Крикнути не вдалося — лише прохрипіти. Світло вдарило їй в обличчя, заверещали гальма. Машина завмерла зовсім поруч; запахло гарячою гумою.

Високий чоловік у темному пальті вискочив з-за керма.

— Господи… Ви мене чуєте?

Присівши біля неї, він перевірив пульс, потім провів долонею вздовж спини.

— Лежіть нерухомо. Я лікар.

— Чоловік… Візок забрав.

— Чоловік? Чий?

— Мій.

Він оглянув порожню дорогу, немов там міг знайтися хтось, хто пояснив би, що тут сталося.

— Максим Гончар. Хірург. Зараз викличу швидку.

Але зв’язку майже не було. Максим переніс Оксану в машину, накрив своїм пальтом і обережно з’їхав до траси. Уже звідти додзвонився до клініки: попросив підготувати приймальне відділення.

— У мене немає грошей на приватне лікування, — прошепотіла Оксана.

— Про це зараз не думайте.

— Ви ж про мене нічого не знаєте.

— Знаю інше: людину на дорозі не кидають.

Долоні й коліна їй обробили, зробили знімки. Нових серйозних ушкоджень обстеження не виявило. Оксана отримала теплий чай і лікарняну сорочку від чергової медсестри; за розпорядженням Максима до палати привезли вільний візок…