Льоша зателефонував нареченій з армії й почув відмову, а роки потому вони з Ірою зустрілися

Автобус із призовниками від’їжджав від призовного пункту, а вона йшла за ним, намагаючись ще раз побачити серед новобранців свого Льошу. Ще пів години тому вона обіймала його, ховаючи на плечі заплакане обличчя.

— Льошенько, Льошо, але як же я буду без тебе? Я думала, що це станеться не так скоро, а тепер…

— Ірочко, рідна, час мине дуже швидко. Я відслужу й повернуся.

— А раптом із тобою щось станеться?

— Та що зі мною може статися? Що ти вигадуєш? Усі служать і повертаються живими та здоровими. Я ж не на війну їду, зрештою.

І ось автобус уже зник за поворотом. Іра ще трохи постояла серед натовпу тих, хто проводжав, а потім тихою ходою пішла додому.

Повільно спливали дні: місяць, другий, третій. Вона іноді телефонувала Льоші, казала, як сумує й чекає, коротко розповідала новини, але чомусь промовчала про те, що нещодавно, гуляючи з подругами в парку, познайомилася з Романом — хлопцем, який захоплювався нічними стрітрейсинговими перегонами.

Безшабашний і зухвалий Роман умів справляти враження на дівчат. Вона й сама не помітила, як піддалася його невгамовній енергії та чарівності. Утім, вона не забувала Льошу й не дозволяла собі нічого зайвого, змушуючи себе вірити, що сприймає Романа лише як друга.

Льоша служив і не підозрював, що в серці Іри він уже не один і його посунув симпатичний хлопець, який нещодавно з’явився в його рідному місті.

Якось Віктор, товариш Льоші по службі, отримав коротеньке СМС, у якому дівчина писала йому, що більше не чекатиме. Хлопець зірвався, в люті розбив телефон, розтоптавши його уламки, і попрямував до виходу з казарми. Але Льоша, який був поруч, стримав його.

— Стій, охолонь. Проблем хочеш? Кому й що ти доведеш?

— Їй доведу.

— Ні, не вийде. Та й навіщо вона тобі така на все життя, якщо не може почекати лише рік?

— Такий розумний, еге ж? Звісно, тебе ж не кидали.

— Так, не кидали. От побачиш, і ти зустрінеш свою єдину та вірну.

— А ти, виходить, уже зустрів?

— Зустрів. І вона дочекається мене, хоч би що зі мною сталося. Ми з нею вже три роки зустрічаємося, я в ній упевнений.

— Знаєш, Льошо, я зі своєю ще зі школи знайомий. І ось… І твоя тебе не дочекається. Вони всі такі.

— Не вірю.

— А давай перевіримо. Напиши їй, що ти в госпіталі, що більше не зможеш ходити. І якщо вона підтримає тебе, приїде або просто дочекається, я знатиму, що нормальні дівчата є. Що, боїшся? Виходить, ти їй не віриш, але сам собі не зізнаєшся.

— Я зателефоную. Сьогодні ж увечері зателефоную. Ти будеш поруч і все сам почуєш. Але вранці я їй подзвоню й скажу, що просто перевіряв. Домовилися?…