Після жорстокого вчинку багатія життя студентки пішло своїм шляхом, але час розставив усе інакше

Пробудження Мирона було болісним, схожим на спливання з в’язкої темної води. Він насилу розліпив повіки. Горло саднило від сухості, язик здавався шорстким і чужим. Рівний писк монітора віддавався у скронях.

У палаті інтенсивної терапії панував напівморок. Пахло спиртом, пластиком, свіжою білизною. Він спробував поворухнути рукою, але зап’ясток був зафіксований, у вену йшла тонка трубка крапельниці. Тіло відчувалося розбитим і важким. Живіт горів тупим, контрольованим болем. Не тією всепоглинальною агонією, що скрутила його на кам’яній підлозі вдома, а болем після порятунку.

Живий.

Він таки вижив.

Ліворуч почувся легкий шурхіт. До ліжка підійшла жінка в білому халаті. Мирон скосив очі, намагаючись сфокусувати зір. Вона перевірила монітор, поправила трубку системи, трохи нахилилася, щоб оцінити його дихання. Нижню частину обличчя закривала маска, волосся було прибране під шапочку.

Та коли вона повернула голову й подивилася на нього, Мирон перестав дихати.

На нього дивилися очі з минулого. Великі, глибокі, з теплими золотистими цяточками. Погляд, над яким час виявився безсилим.

Це були ті очі, які він бачив під листопадовим дощем. Ті, що потім інколи виникали перед ним у найпорожніші ночі, коли поруч не лишалося нікого, крім охорони, юристів і безкінечних рахунків.

Вона стояла спокійно. У її позі не було ні переляку, ні здивування, ні тріумфу. Лише професійна зосередженість лікарки, що оцінює стан тяжкого пацієнта.

Мирон спробував розімкнути губи. З горла вийшов сиплий звук. Він хотів вимовити її ім’я, спитати, чи не марить він після наркозу, чи не грається з ним запалена свідомість. Він смикнув рукою, намагаючись дотягнутися до її халата.

Олеся м’яко, але впевнено втримала його зап’ясток, не дозволивши висмикнути катетер. Пальці в неї були прохолодні й сильні.

— Не рухайтеся різко, Мироне Олеговичу, — сказала вона рівно. — Операція минула успішно. У вас був тяжкий перитоніт на тлі прободної виразки шлунка. Ви перебуваєте в палаті інтенсивної терапії. Безпосередньої загрози життю зараз немає. Вам потрібно спати й відновлюватися.

Вона говорила так, як говорять із незнайомою людиною. Жодного впізнавання. Жодного тремкого підтексту. Лише стримана, бездоганно відсторонена мова лікуючої лікарки.

Олеся відпустила його руку, поправила край ковдри й вийшла. Двері зачинилися м’яким клацанням.

Мирон лишився в напівмороку, слухаючи власне серце. Свідомість відмовлялася прийняти очевидне. Жінка, яку він колись викреслив із життя, щойно витягла його зі смерті. Тримала його долю в руках. І, судячи з її спокою, він для неї більше не був ні коханням, ні ворогом, ні болем.

Просто пацієнтом.

Черговим епізодом її успішного, здійсненого життя.

Від цього в Мироні щось надломилося глибше, ніж могла дістати будь-яка хірургічна біль…