Циганка в дорозі попередила мене повернутися додому без світла, і невдовзі я зрозуміла, що її слова були не випадкові

— До місця, куди зібралася, ти не доїдеш.

Ірина здригнулася так, ніби хтось торкнувся її плеча крижаними пальцями. Вона саме намагалася однією рукою запхати сумку на верхню полицю, другою притримувала Назарчика — гарячого, сонного й вередливого — і вже збиралася пробурмотіти чергове вибачення попутниці за дитячий плач. Але сказана фраза зупинила її посеред руху.

Голос прозвучав неголосно. Без натиску, без театральної таємничості — майже буденно. Від того фраза здалася особливо чужою в тісному купе, де пахло мокрим одягом і залізом.

— Перепрошую, що? — Ірина повільно обернулася.

На нижній полиці біля вікна сиділа жінка в темній кофті, довгій спідниці й вицвілій хустці. Нічого крикливого: ні дзвінких прикрас, ні яскравої помади, ні навмисної загадковості. Тільки очі — пильні, важкі, надто уважні. Здавалося, вона дивиться не на обличчя, а кудись глибше — туди, куди чужим людям заходити не належить.

— Кажу, не доїдеш, — повторила незнайомка.

Назарчик схлипнув голосніше, ніби відгукнувся на її слова. Ірина втомлено втягнула повітря.

— У мене дитина захворіла, — сказала вона сухо, притискаючи сина до себе. — Давайте без цих розмов. Будь ласка.

Жінка кивнула, ніби прийняла відмову. Не образилася — просто відкинулася до стінки й замовкла. Ірина відвернулася, дістала з сумки поїльник, потім серветки, потім маленьку машинку, сама вже не розуміючи, що шукає. Пальці слухалися погано не через дивну фразу, а через ніч без сну: склад, холодна підлога, коробки, сканер, гул ламп. Потім дорога до вокзалу, натовп, квиток, потяг — і все це з однорічною дитиною на руках, у якої зранку тримався жар.

— Ну все, мій хороший, тихіше, — шепотіла вона, підносячи поїльник до його губ. — Зараз поп’ємо. Зараз стане легше.

Назарчик вигинався, відвертався, утикався мокрим личком їй у куртку. Щоки палали, дихання було частим і уривчастим. Ірина на мить заплющила очі. Їй здавалося: варто їй по-справжньому сісти, розслабити спину бодай на хвилину — і вона більше не зможе підвестися.

Потяг смикнувся, метал під ногами глухо озвався, за вікном попливли платформи, сірі стіни, чужі обличчя. Купе наповнилося рівномірним стуком і погойдуванням, але легше не стало. Ірина посадила сина поруч, сунула йому м’яку книжечку, потім машинку. Назарчик сердито відкинув іграшку — вона стукнула об підлогу — і він знову заплакав.

— Ма… — видихнув він жалібно, більше від безсилля, ніж усвідомлено.

— Я поруч, — одразу відгукнулася Ірина, надто швидко, ніби боялася запізнитися навіть на цей слабкий поклик. — Я тут, синочку.

Вона відчувала на собі погляд. Не нав’язливий і не нахабний, але постійний — як холодний протяг із щілини. Ірина підвела очі. Незнайомка дивилася не на неї, а на дитину. Дивилася уважно, тривожно, ніби бачила в його плачі щось іще.

— Температура в нього, — тихо сказала жінка. — Але плаче зараз не тільки він.

— У якому сенсі? — Ірина насупилася…