У 53 роки він залишився сам біля РАЦСу, але випадкова зустріч з іншою покинутою нареченою змінила весь день

Майстерня Мирона Ковалюка ховалася на самій околиці міста, в довгому ряду колишніх гаражів, де взимку пахло залізом і сирістю, а влітку — пилом, старим лаком і нагрітою деревиною. До нього везли все, що інші вже списали: розсохлі комоди з перекошеними шухлядами, крісла з проваленими сидіннями, буфети з тріщинами по боках, потемнілі столи, що пережили не одне покоління. Людей, здатних повернути таким речам гідність, у місті лишилося мало, і Мирона серед них вважали чи не найкращим.

Жив він так само, як працював: ґрунтовно, тихо, без зайвих прикрас. Жінки в його житті з’являлися рідко, затримувалися ненадовго й ішли майже завжди з однаковим виразом обличчя — ніби вибиралися з надійного, теплого, але зовсім безповітряного дому. З Мироном було спокійно, не голодно, не страшно. Тільки нудно до ломоти в вилицях.

Мати, Марія Василівна, вже третій тиждень лежала в кардіології. Серце здавало дедалі частіше, лікарі говорили м’яко, добираючи слова так обережно, що Мирон розумів погане раніше, ніж вони встигали договорити. Він приїздив до неї після роботи, привозив фрукти, чисті халати, нові окуляри, а вона щоразу дивилася не на пакети, а на його порожні руки — чи нема там фотографії з майбутньою дружиною.

— Мирошо, — голос у слухавці звучав слабко, та впертості в ньому не поменшало. — Не відводь розмову вбік. Розписався?

— Ми на п’ятницю домовилися, мам. Черга, документи, все як належить.

— Ти мені про цю п’ятницю з весни розповідаєш, наче казку на ніч. А в мене тих п’ятниць, може, три штуки в запасі лишилося, та й то лікарі сперечаються. Привезеш картку?

— Привезу.

— Не «привезу» мені кажи, а зроби так, щоб на картці була не тільки твоя фізіономія в костюмі, а й жива жінка поруч. І усміхнися їй, заради всього святого. Ти ж свої шафи пестиш ніжніше, ніж із нареченими розмовляєш. Золоті руки — це прекрасно, але обличчя на розписі зроби людське. А то вона вирішить, що ти її до нотаріуса ведеш заповіт підписувати.

Мирон пообіцяв усе, що вона просила, вимкнув телефон і ще довго дивився на старий буфет, що чекав останнього шару лаку. Власне життя здавалося йому справою другорядною. А от не встигнути потішити матір — ця думка лежала на грудях важко, як сирий мішок.

Лариса Мельник, жінка, з якою він збирався розписатися, переносила дату з такою легкістю, ніби пересувала чашку по столу. То в неї болів зуб, то не складався настрій, то зорі, за її словами, стояли «не тим кутом». Коли вона таки погодилася на п’ятницю, Мирон вирішив, що тепер уже нічого не зірветься. Марія Василівна ще тримається. Штамп поставлять. Уранці він відвезе їй фотографію й дасть можливість бодай на день перестати тривожитися.

У п’ятницю Лариса не прийшла…