Побачивши, чим годують мою дитину, я спокійно підійшла до столу й змінила правила цього дому

Марина слухала цей теплий щирий голос, позбавлений будь-якого підступу, і вперше за весь цей божевільний день у неї зрадливо защипало в очах. Вона кліпнула, проганяючи сльози, що підступали, глибоко вдихнула й міцніше стиснула кермо. Вони приїхали в село, коли сонце вже давно зайшло.

Біля великого дерев’яного будинку з різьбленими лиштвами горіло світло на ґанку. На них чекали. Павло Андрійович, кремезний сивий чоловік у картатій сорочці, вийшов за ворота й одразу підхопив сонного Богдана на руки, забираючи його із заднього сидіння.

— Ого, який важкий став богатир! — загув він басом, несучи онука до хати. — Ходімо, брате, я тобі покажу, яких ми жирних черв’яків для завтрашньої риболовлі накопали. У банці сидять.

— Чекають на тебе. — Анна Миронівна вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух, і міцно обійняла Марину. Від неї пахло свіжою випічкою, сухими травами й справжнім домом.

— Стомилася, дівчинко? — тихо спитала вона, зазираючи Марині в обличчя своїми світлими очима. — Заходь на веранду. Я чай заварила з м’ятою й чебрецем.

— Розповідай, що сталося. По голосу вже чую: не просто так зірвалися проти ночі…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇