Чоловік надто часто заходив до сусідки, але правда виявилася зовсім не такою, як чекала дружина

Крижаний вітер, змішаний із колючим снігом, гнав подвір’ям білясту куряву й ніби навмисне бив перехожих у лице. Сніжинки не лягали м’яко, а впивалися в шкіру дрібними холодними уколами, змушуючи людей мружитися, ховати підборіддя в комір і йти швидше там, де під’їзна доріжка лишалася відкритою всім поривам.

Вечір іще не встиг по-справжньому опуститися на місто, та двір уже виглядав майже вимерлим: рідкісні силуети квапилися до домівок, не бажаючи сперечатися з негодою й ризикувати застудою заради сумнівної прогулянки.

Марина Гнатюк, ледве втримуючи сумку на плечі, дісталася під’їзних дверей, насилу потягла їх на себе й, опинившись у теплі, з полегшенням видихнула. Та перепочити їй не дали. Біля сміттєпроводу, ніби спеціально підстерігаючи здобич, стояла Галина Степанівна з першого поверху — жінка поважного віку, яку весь під’їзд знав не стільки на ім’я, скільки за звичкою бути в курсі всього.

— Ой, Мариночко, здрастуй, — протягнула вона, одразу пожвавившись. — Погодка сьогодні, сама бачиш, з ніг валить.

— Добрий вечір, Галино Степанівно, — Марина кивнула й спробувала прослизнути до ліфта, сподіваючись відбутися звичайною ввічливістю.

Та сусідка несподівано вхопила її за рукав. Пальці в неї були сухі, чіпкі, і в цьому жесті відчувалося не занепокоєння, а давно приготована розмова.

— Ти мені скажи, голубонько, у вас із Андрієм усе гаразд?