Поки улюблена онучка була в парку, моя донька мила підлогу: що я зробив, усвідомивши справжнє ставлення бабусі до моєї дитини

— Бабуся казала, що в мене кров інша. Брудна.

Я сів на край ванни й заплакав.

Уперше за багато років.

Не голосно, не навзрид. Просто сльози покотилися по обличчю, і я не зміг їх зупинити.

Міла злякалася, кинула мочалку й обійняла мене.

Ми сиділи так довго. Великий дорослий чоловік і маленька дівчинка, обоє поранені однією й тією самою жорстокою рукою.

— Немає брудної крові, — сказав я, коли зміг говорити. — Є тільки брудні слова. І ми їх змиємо. Разом.

Після свят нарешті випав сніг. Справжній, густий, м’який. Він укрив сірість дворів, бруд біля доріг, голі гілки. Місто стало тихішим.

Кирило приїхав третього числа без попередження. З пляшкою міцного напою і Вірою.

— Пустиш? — спитав він з порога, обтрушуючи сніг із плечей.

— Заходь.

Віра несміливо визирала з-за його спини. Міла вийшла в передпокій і вчепилася в Ірину за спідницю.

Дівчатка дивилися одна на одну, як звірята з різних зграй.

— Привіт, — сказала Віра. — У мене новий планшет. Хочеш пограти?

Міла подивилася на мене.

Я кивнув.

— Іди. Це просто Віра. Вона не бабуся.

За пів години з дитячої долинув сміх.

Звичайний дитячий сміх.

Ми з Кирилом сиділи на кухні, пили під солоні огірки й мовчали більше, ніж говорили.

— Я майже не спілкуюся з ними, — сказав він, перекинувши чарку. — Завожу продукти, ліки. І все. Мати кричить, проклинає, каже, ти мене налаштував. А я просто… побачив.

— Що побачив?

— Як вона дивиться на Віру. Любить, так. Але це якась хвора любов. «Ти моя. Ти найкраща. Ти принцеса. Решта ніхто». Я зрозумів, що вона і мою доньку зіпсує. Виростить із неї таку саму холодну, самовдоволену жінку.

Ми помовчали.

— Батько дзвонив? — спитав я.

— Дзвонив. Потай від матері. З гаража. Плакав. Сказав, сумує. Сказав, старий дурень, що все життя боявся їй слово впоперек сказати.

— Пізно, Кириле.

— Знаю. Він теж знає. Просто попросив передати.

Кирило дістав із кишені конверт.

— Це гроші. Його заначка. Сказав, купи Мілі щось. І скажи… що дід дурень, але він її любить.

Я взяв конверт.

Він пік руку.

Усередині лежали м’яті купюри. Вони пахли тютюном, гаражем і машинним мастилом. Запах мого дитинства. Запах батька, який учив мене лагодити велосипед, але так і не навчився захищати тих, хто слабший.

— Куплю їй мольберт, — сказав я. — Вона любить малювати.

Минуло пів року…