Поки улюблена онучка була в парку, моя донька мила підлогу: що я зробив, усвідомивши справжнє ставлення бабусі до моєї дитини

А якщо уроки ці ваші сучасні? Ми ж нічого не розуміємо.

— Няня не може ночувати. У неї маленька дитина. А ви все одно вдома.

— Ну так, удома… — у голосі матері одразу з’явилася знайома жертовна нотка, яку я пам’ятав із дитинства. — У батька спина, я на процедури ходжу. Але якщо вам з Іриною важливіша робота, ніж дитина, привозь.

Я стиснув зуби.

— Я все куплю. І гроші перекажу, щоб ні в чому не було проблеми.

— Та які їй гроші? — пирхнула мати. — Розбалували дівчисько. Потім самі не впораєтеся.

Тоді я промовчав. Це була стара сімейна гра: я просив, мати опиралася, зображала подвиг, потім погоджувалася, залишаючи за собою право ще довго нагадувати, якою ціною їй далася ця «допомога».

Якби я знав, чим усе обернеться.

Якби тільки знав.

Перші два дні поїздки злилися в один сірий, липкий клубок. Дощ за вікнами, задушливі переговорні, холодна кава з автомата, таблиці, листи, дзвінки, наради. Я втомлювався так, що ввечері падав на готельне ліжко майже не роздягаючись.

Щодня я телефонував Мілі.

— Привіт, маленька. Як ти? Як бабуся з дідусем?

— Нормально, тату.

Голос у неї був тихий. Стиснений. Ніби вона говорила здалеку.

— Що робили?

— Суп їла. Уроки робила.

— Тебе не ображають?

Пауза.

— Дідусь телевізор увімкнув.

— Мультики?

— Новини.

Мене тоді щось кольнуло, але я відмахнувся. Міла й справді завжди трохи ніяковіла перед моєю матір’ю. Валентина Сергіївна була жінкою великою, гучною, з голосом, який за десятки років звик не питати, а наказувати. Поруч із нею навіть мій батько, Павло Миколайович, колишня людина в погонах, ставав мовчазним предметом меблів.

— Тату, а ти скоро приїдеш?