Поки улюблена онучка була в парку, моя донька мила підлогу: що я зробив, усвідомивши справжнє ставлення бабусі до моєї дитини

— спитала Міла другого вечора.

— Скоро, рідна. Ще трішки. Потерпи.

Мені не сподобалося це її «нормально». Міла зазвичай могла теревенити без упину: про школу, про малюнки, про дивні шкарпетки однокласника, про кота з сусіднього двору. А тут — короткі відповіді, обережні вдихи, ніби поруч стояв хтось, хто слухав кожне слово.

Але я списав усе на втому й незручність.

Вранці третього дня сталося те, чого я не очікував: клієнт раптом підписав документи. Без довгих умовлянь, без нових умов, без звичного «давайте ще обговоримо». Просто махнув рукою й сказав, що згоден продовжувати роботу.

Я вийшов з офісу вдень і вперше за кілька діб відчув свободу. До мого вечірнього поїзда залишалося кілька годин, але я одразу відкрив застосунок, змінив квиток і знайшов місце на найближчий рейс.

Батькам я телефонувати не став. Захотілося влаштувати сюрприз.

Я уявляв, як зайду додому раніше строку. Як Міла кинеться до мене. Як ми замовимо щось смачне, батько, може, навіть наллє по маленькій чарці за успішно закриту справу, а мати звично побурчить, але буде задоволена.

Дорогою до вокзалу я купив Мілі великий набір конструктора. Вона давно просила замок із вежами й маленькими фігурками. Для батька взяв пляшку доброго міцного напою. Для матері — коробку цукерок, які вона любила.

У поїзді я задрімав.

Снилося щось липке й тривожне. Ніби я біжу безкінечним шкільним коридором, запізнююся, намагаюся пришвидшитися, але підлога під ногами стає м’якою, в’язкою, як смола. Що сильніше я стараюся, то глибше провалююся.

Прокинувся я різко, від поштовху. Поїзд уже підходив до міста. За вікном тяглися промислові околиці, мокрі гаражі, безкінечні ряди багатоповерхівок під низьким важким небом.

На душі було муторно.

Буває таке відчуття: наче все добре, все вдалося, ти повертаєшся додому раніше, а всередині ніби кішки шкребуть. Я дістав телефон.

Три пропущені від Ірини.

І повідомлення:

«Максиме, ти не знаєш, чому твоя мама не бере слухавку? Я дзвоню Мілі на годинник — недоступно. Твоїм дзвоню — гудки йдуть, але ніхто не відповідає. Я хвилююся».

Я відразу набрав матір.

Довгі гудки.

Один. Другий. П’ятий.

Скидання.

Подзвонив батькові — абонент недоступний.

Тривога, що доти тліла десь глибоко, спалахнула всередині гарячим полум’ям. Я замовив таксі просто до виходу, вибрав дорогий тариф, аби тільки швидше.

Місто зустріло заторами. Машини стояли майже без руху. Червоні стоп-сигнали тяглися попереду безкінечним ланцюгом. Я барабанив пальцями по колінах і знову набирав матір.

Тиша.

Водій, літній чоловік із сивими вусами, поглядав на мене в дзеркало.

— Поспішаєте?