Поранений вовк три дні не відходив від замерзлого озера, і люди невдовзі зрозуміли: він когось чекав

Дарину витягали першою. Її не можна було піднімати різко: кожен рух доводилося робити повільно й обережно, бо дівчина була надто знесилена й сильно змерзла. Люди звільняли прохід, підтримували краї льоду, передавали одне одному короткі команди й намагалися не допустити нового обвалу. Вовк стояв осторонь, але не відходив. Він стежив за руками рятувальників із такою зосередженістю, що здавалося: він розуміє, як багато вирішується в ці хвилини.

Коли дівчину винесли на берег, вона майже не могла говорити. Її вкрили, перенесли в безпечне місце й почали готувати до евакуації. Остап знову подивився на вовка. У його напрузі стало менше розпачу. Він більше не намагався перекривати шлях до ополонки й не метався біля каміння. Просто дивився, ніби хотів переконатися, що люди справді забрали ту, кого він сторожив. У цей момент навіть найдосвідченіші учасники операції перестали бачити в ньому лише небезпечного хижака; перед ними було створіння, яке якимось чином утримувало біду від остаточної розв’язки.

Згодом, коли Дарина змогла розповісти про те, що сталося, стало ясно, наскільки тонкою була межа між порятунком і загибеллю. Після падіння машини у воду їй вдалося вибратися, але холод майже одразу позбавив її сил. Вона дісталася кам’янистої ніші, сподіваючись перечекати вітер, та сніг і слабкість відрізали її від виходу. Час утратив сенс: день змінювався ніччю, мороз міцнів, надія то поверталася, то зникала. Невідомість, холод і самотність поступово забирали останні сили, але поруч увесь цей час тримався той, кого люди спершу сприйняли як загрозу. А вовк залишався неподалік. Він відганяв лисиць, росомаху та інших хижаків, яких приваблював запах людини. Сам поранений і голодний, він майже перестав полювати, та не покинув берега. Тепер усім було ясно: він сторожив не здобич, а життя, яке люди ще не встигли знайти…