Поранений вовк три дні не відходив від замерзлого озера, і люди невдовзі зрозуміли: він когось чекав

Після евакуації дівчини робота біля озера тривала. Під кригою залишався позашляховик, і в ньому міг бути Назар Савчук. Рятувальникам доводилося діяти вкрай обережно. Техніка, троси й люди тиснули на берегову кромку та прилеглий лід, а той відповідав глухим тріском; кожен такий звук змушував усіх завмирати. Помилка могла призвести до нової трагедії.

Водолази готувалися до спуску, а решта укріплювали підходи. Озеро, яке ще недавно здавалося порожнім і безмовним, тепер було наповнене голосами, слідами, напругою. Та сірий вовк усе одно лишався найпомітнішим. Він сидів на пагорбі, звідки бачив і каміння, і ополонку, і машину під кригою. Не заважав, не наближався, не гарчав. Лише інколи підтискав хвору лапу й далі дивився на людей. Його присутність уже нікого не дратувала; навпаки, без нього вся картина здавалася б неповною.

Коли позашляховик почали піднімати, вода в розкритому провалі потемніла, а над нею піднялася пара. Машина виходила важко, ніби озеро не хотіло віддавати те, що вже забрало. Водолази невдовзі підтвердили найстрашніше: всередині знайшли тіло Назара Савчука. На березі повисла тиша, в якій чулося лише вітер і далекий скрип льоду. Ніхто не намагався добирати гарних слів. Батько загинув, але його донька вижила, і між цими двома фактами стояли три доби морозу, кам’яна крижана порожнина та вовк зі старим шрамом, який не дав лісу забрати друге життя…