Після важкого діагнозу він залишився сам із донькою, але саме випускний показав, хто був поруч по-справжньому

— Я не збираюся ховати власне життя поруч із людиною, яка може не вибратися, — сказала дружина й пішла.

Заяву на розлучення вона подала майже одразу після того, як лікарі вимовили діагноз. Рак. Сухе слово, від якого ніби зникало повітря в кімнаті. Ілля ще не встиг збагнути, як жити далі, де брати гроші на лікування і як пояснити доньці, що тепер усе буде інакше, а Марина вже сиділа в юриста й розкладала їхнє сімейне життя по пунктах.

Потім він сам возив Алісу до школи між крапельницями, працював, доки тримали ноги, усміхався, коли хотілося просто впасти обличчям у подушку й не рухатися. А за три роки Марина з’явилася на випускному доньки з новим чоловіком, дорогим кросовером, бездоганною зачіскою й усмішкою людини, яка прийшла по оплески.

Але Аліса все пам’ятала.

Ілля вийшов із кабінету онколога так, ніби помилково опинився в чужому житті. На зап’ястку бовталася лікарняна бірка, і помітив він її лише в автобусі, коли потягнувся до поручня. Тонка смужка пластику з його прізвищем мала безглуздий, майже іграшковий вигляд, але саме вона чомусь переконала його сильніше, ніж текa з аналізами.

Лікар говорив довго. Малював на звороті направлення схему лікування, пояснював курси, перерви, препарати, побічні ефекти. Розповідав, яких ліків можна чекати в черзі, а які краще шукати самому, бо час у таких випадках не любить зволікань.

Ілля кивав. Він намагався запам’ятовувати, але слова розсипалися. У пам’яті чомусь лишилася тільки тріщина на стелі кабінету — тонка, звивиста, схожа на річку зі шкільного атласу.

Удома на кухні горіло світло.

Марина сиділа за столом у пальті, яке навіть не зняла до кінця. Перед нею лежала щільна тека з емблемою юридичної фірми. На плиті стояла кавоварка; вода в ній давно википіла, лишивши важкий гіркий запах.

— Ти затримався, — сказала вона замість привітання. — Я вже чекала на тебе. Сідай. Нам треба поговорити спокійно, без істерик.

Ілля повільно зняв куртку, поклав на спинку стільця. Долоні були холодні, хоч в автобусі було душно.

— У мене теж новини, — промовив він. — Не знаю, як сказати м’якше. У мене виявили онкологію, Марин. Усе підтверджено. Направлення, аналізи, лікування…

Вона навіть не кліпнула.

Не схопилася. Не вхопила його за руку. Не спитала, чи не помилилися лікарі. Лише ледь кивнула, ніби він назвав суму в квитанції, яку вона вже встигла прикинути заздалегідь.

— Я здогадувалася, — сказала Марина. — Не точно, звісно, але розуміла, що справа серйозна. Тому сьогодні й їздила на консультацію.

Вона посунула теку ближче до себе, ніби боялася, що Ілля її забере.

— Ти сам уявляєш, у що це виллється? Обстеження, ліки, поїздки по клініках, постійні витрати. Наші заощадження просто зникнуть. А ти нормально працювати не зможеш. Із крапельницею в руці по підвалах і щитках не полазиш. Ми обоє дорослі люди, Ілле. Давай без самообману.

Він дивився на неї й не одразу зрозумів, що саме почув.

— Зачекай, — сказав він тихо. — Ти зараз про що? Чому ти говориш так, ніби я вже помер?