Поранений вовк три дні не відходив від замерзлого озера, і люди невдовзі зрозуміли: він когось чекав

Сніг почали прибирати обережно, намагаючись не обвалити всередину навислу крижану кромку. Порожнина виявилася вузькою, майже повністю закритою наледдю. Ззовні важко було повірити, що там може бути людина, але змазані сліди, ледь помітні під свіжим снігом, вели саме до цього місця. Рятувальники розширювали вхід шар за шаром, не кваплячись, хоч кожна секунда тепер здавалася змарнованою, і прислухаючись після кожного руху. У такі хвилини навіть коротка пауза видавалася довгою: усі боялися, що слабкий звук більше не повториться.

Коли щілина стала ширшою, один із людей нахилився й покликав у темряву. Відповіддю був лише слабкий зітх. Лід прибрали ще трохи — і в порожнині побачили дівчину. Вона лежала між камінням, майже не рухаючись, бліда, промерзла, з віями, злиплими від інею. Сил у неї майже не лишилося, але вона була жива. Цей короткий факт змінив усе сильніше за будь-які слова: серед безмовного лісу, під снігом і льодом, увесь цей час була людина, до якої майже ніхто не міг дістатися.

Це була вісімнадцятирічна Дарина Савчук, донька зниклого біолога. Після аварії їй вдалося вибратися з автомобіля через вікно й дістатися берега, поки машина йшла під кригу. Та далі сили скінчилися. Каміння, яке могло стати укриттям від вітру, перетворилося на пастку. Сніг закрив прохід, холод забирав подих, а навколо на багато кілометрів тягнувся порожній ліс. Вона не могла докричатися до людей і майже не могла вибратися сама. Усі ці дні вона залишалася поруч із озером, а єдиною істотою, що знала про її життя, був поранений вовк…