Повернувшись із роботи, жінка попросила сина вийти. Але його несподіване «Я вже бачив» змусило її насторожитися

За чверть години приїхала Лариса Михайлівна. Оксана нічого їй не розповіла. Поцілувала Кирила, взяла сумку й поїхала в офіс.

Близько дев’ятої їй зателефонував Андрій. «Оксано, я другого телефона вдома не залишав?» Вона подивилася на зачинені двері кабінету. «Якого другого телефона?» На тому кінці запала коротка пауза.

«Робочого. Чорного такого. Здається, щось лежало на тумбочці».

«Я не придивлялася». — «Зрозумів. І не чіпай».

Він відключився надто швидко. Оксана опустила мобільний. Отже, Андрій злякався.

Але поки що ще не знав, що саме вона побачила. За кілька хвилин до кабінету зайшла Альона Романівна Бойко, 36-річна керівниця одного з відділів і близька подруга Оксани. Вони працювали разом багато років, тож Альоні вистачило одного погляду, щоб зрозуміти: сталося щось серйозне.

«Що трапилося? На тобі лиця немає». Оксана зачинила двері. «Кирило вчора розповів, що бачив Андрія з Мариною в нас удома».

Альона повільно сіла. «Ти впевнена, що дитина правильно зрозуміла?» Оксана відкрила фотографію на телефоні й передала його подрузі. Та прочитала перше сповіщення.

Потім друге. На третьому її обличчя змінилося. «Боже».

«Вони ще й Валентину Григорівну підключили. Вона відводила Кирила». — «А камери?» — «Андрій вимикав їх сам».

«Щоразу, коли Марина приїжджала». Альона повернула телефон. «Оксано, сина більше ні про що не розпитуй». — «Не збираюся».

«І чоловікові поки нічого не кажи. Інакше він усе видалить і почне вигадувати пояснення». Оксана підійшла до вікна.

«Мені вже не потрібні пояснення». — «Тоді що тобі потрібно?» Вона відповіла не відразу: «Дізнатися, скільки часу це триває».

Альона насупилася. «Навіщо тобі ще подробиці?» — «Бо його мати змусила мою дитину зберігати їхній секрет. Я хочу розуміти, скільки це триває».

До обіду Оксана кілька разів намагалася працювати, але думки поверталися до чорного телефона. В обідню перерву вона знову подивилася на знімок сповіщень. Особливо страшним тепер видавався останній рядок Марини.

«Не хочу, як тоді». Отже, випадок із Кирилом був не першим. І коханка знала, що дитина може їх побачити.

Це її не зупинило. Оксана прибрала телефон у сумку. Ще вранці їй здавалося, що чоловік просто зраджує.

Тепер перед нею відкривалося інше. Андрій заздалегідь готував кожну зустріч, вимикав камери, використовував матір як прикриття і пристосував хвороби власного сина під зручний розклад таємного роману. А Валентина Григорівна весь цей час дивилася Оксані в очі, приїжджала на сімейні свята, пила з нею чай і зображала турботливу бабусю.

До вчорашнього вечора Оксана думала, що її зрадив один чоловік. Тепер вона точно знала: їх було двоє. Того ж дня вона зателефонувала свекрусі й запропонувала зустрітися після обіду.

«Щось із Кирилом?» — одразу насторожилася Валентина Григорівна.

«Ні. З ним усе добре. Мені потрібно поговорити з вами без Андрія». На тому кінці повисла пауза. «Про що?» — «При зустрічі дізнаєтеся».

Свекруха погодилася надто швидко. Оксана вибрала невелике кафе подалі від офісів. Тут рідко траплялися знайомі.

Вона приїхала першою, замовила чай і спробувала зібратися. Валентина Григорівна з’явилася за чверть години. Виглядала вона молодшою за свої шістдесят три.

Доглянуте волосся, дорога куртка, легкий макіяж. Сьогодні свекруха спершу оглянула зал і лише потім підійшла. «Ну?» — спитала вона, знімаючи рукавички.

«Ви мене налякали». Оксана не стала починати здалеку. «Кирило розповів, що бачив Андрія з Мариною в нашій спальні».

Обличчя свекрухи змінилося лише на мить. «Що означає “бачив”?» — «Саме те, що почули». — «Оксано, йому п’ять років».

«Діти часом таке вигадують, що хоч стій, хоч падай». — «Він описав мій халат». Валентина Григорівна відвела погляд.

«Марина могла заїхати по роботі». — «І працювати в моєму халаті з напівроздягненим Андрієм?» Свекруха стиснула губи. «Ти зараз на емоціях». — «А ви зараз брешете».

Валентина різко підвела очі. «Добирай слова». — «Шість років добирала».

«Схоже, дарма». Офіціантка принесла чай. Коли вона відійшла, Оксана дістала телефон.

«Я не збираюся влаштовувати істерику. Хочу почути від вас одну річ: як давно це триває?» — «Що саме?» Оксана відкрила фотографію сповіщень і поклала смартфон на стіл перед свекрухою.

Валентина Григорівна прочитала перший рядок, потім другий. На третьому її пальці здригнулися. «Ти лазила в телефон Андрія?» — «Він забув апарат удома».

«Повідомлення з’явилися на заблокованому екрані». — «Це його особисте листування». — «А моя дитина — не особисте алібі вашого сина».

Свекруха помовчала, потім відсунула телефон. «Значить, усе-таки прочитала». — «Ви відводили Кирила, поки Марина приїжджала до Андрія».

«Я гуляла з онуком». — «Щоб вони залишалися вдвох?» — «Ти хочеш влаштувати допит?» — «Хочу зрозуміти, скільки разів бабуся мого сина допомагала його батькові приводити коханку в дім мого батька». Останні слова влучили точно в ціль.

Валентина Григорівна спалахнула. «У тебе все батько та батько. Дім батька, фірма батька, посада в батька».

«Ти хоч коли-небудь помічала, що поруч із тобою чоловік живе?» Оксана відчула, як усередині розгорається злість, але голосу не підвищила. «Отже, правда». — «Що правда?» — «Ви знали».

Свекруха взяла чашку, зробила ковток. «Я знала, що в Андрія складний період із жінкою на ім’я Марина. Оксано, чоловіки влаштовані інакше».

«Іноді їм потрібно те, чого вдома бракує». — «І тому ви водили хворого онука вулицями, щоб синові ніхто не заважав?» — «Не вигадуй».

«У Кирила тоді вже майже не було температури. Ми їздили в парк, заходили в дитяче кафе. Він був задоволений».

Оксана дивилася на неї й раптом зрозуміла: виправдання підготовлені давно. Свекруха не шукала слів. Вона повторювала те, що вже не раз пояснювала самій собі.

«Скільки часу?» — «Не знаю. Знаєш, я не веду календар чужих стосунків». — «Пів року?» Валентина мовчала.

«Рік?» Цього разу її погляд здригнувся. Оксана нахилилася вперед. «Більше року?» Свекруха роздратовано поставила чашку.

«Півтора?» — «Може, трохи менше. Я не рахувала». Оксана на секунду перестала чути шум кафе. «Півтора року?» За цей час вони відзначали шосту річницю шлюбу.

Їздили втрьох до моря. Андрій дарував їй сережки на день народження, тримав за руку на сімейній вечері, вибирав разом із нею нове ліжко для Кирила. І весь цей час існувала Марина…