Прибиральниця зі спортзалу погодилася зіграти роль нареченої мільйонера, не знаючи, чим закінчиться ця зустріч

— Ти не зобов’язаний був знати.

— Все одно. Тепер дивитимуся глибше.

— Це вже важливо.

Більше вони не поверталися до цієї теми.

Олеся трималася стримано, але робота з нею йшла рівно. У цьому було більше довіри, ніж у швидких дружніх усмішках. Дарина це розуміла.

Фінальне підписання по «Західному берегу» призначили на 18 грудня. Мирон і Павло приїхали в офіс о третій годині дня. Процедура була коротка: все вже узгоджено, документи звірені, спірні формулювання виправлені. Лишалося поставити підписи.

Але Мирон наполіг на невеликій вечері після.

— Хороші угоди треба відзначати, — сказав він. — Інакше вони перетворюються на звичайний папір.

Ресторан обирала Дарина. Невелике італійське місце неподалік від офісу, без показного блиску, з доброю кухнею й живою музикою по п’ятницях. Мирон схвалив вибір одразу.

— Не люблю місця, які надто стараються виглядати дорогими, — сказав він, знімаючи пальто.

За столом було шестеро: Мирон, Павло, Богдан, Дарина, Ілля й Олеся. Говорили про проєкт, про старі міста, про те, як змінюється велике місто за десять років, про будівельні суперечки, які збоку здаються нудними, а всередині інколи нагадують сімейні сварки. Мирон розповідав історії з колишніх справ. Павло вперше при Дарині сміявся відкрито, і це змінювало його обличчя, робило молодшим.

Богдан сидів поруч із нею. Він розмовляв, слухав, інколи дивився в її бік — не крадькома, але й не надто явно. Так дивляться на людину, яку хочуть бачити поруч довго, однак іще не вимовляють цього вголос.

Вечеря закінчилася близько десятої. Мирон і Павло поїхали. Ілля й Олеся попрощалися біля входу. Ілля потис Дарині руку з незграбною урочистістю, ніби хотів сказати щось іще, але не знайшов форми. Олеся просто усміхнулася — коротко, по-справжньому.

Дарина й Богдан лишилися біля дверей ресторану. Сніг ішов великий, густий, уже не ранковий і випадковий, а справжній зимовий. Він лягав на плечі, на волосся, на темні машини біля тротуару, пом’якшував світло ліхтарів.

— Є одне місце неподалік, — сказав Богдан. — Вид на нічне місто. Я хочу тобі дещо сказати. Підеш?

Дарина подивилася на нього. Обличчя в нього було спокійне, без ділової маски, але трохи напружене. Так виглядають люди перед словами, які не можна вимовити між іншим.

— Піду.

Вони йшли пішки хвилин десять засніженими провулками. Богдан привів її в невеликий ресторан на верхньому поверсі старої будівлі. Місце було не показне, майже тихе. Головне в ньому — великі вікна, за якими місто йшло в ніч, віддзеркалюючись у річці й мокрих дахах.

Вони сіли біля вікна. Офіціант приніс меню. Богдан попросив два келихи вина й більше нічого.

Коли офіціант пішов, між ними виникла пауза. Дарина не квапила. Вона вміла чекати важливі слова.

— Я думав, як це має прозвучати, — сказав Богдан нарешті. — Придумав кілька варіантів. Усі неправильні.

— Тоді скажи без варіантів.

Він дістав із внутрішньої кишені маленьку коробочку й поклав на стіл. Відкрив. Усередині лежала каблучка — тонка, з невеликим каменем, без зайвої розкоші. Вона світилася спокійно, майже неголосно, як річ, що не намагається доводити свою цінність.

— Того вечора в клубі я найняв наречену, — сказав Богдан. — Стояв із телефоном, думав про угоду й не дивився на тебе. Це була помилка. Не лише ділова.

Він помовчав.

— Потім ти зайшла в ресторан, і я вперше тебе побачив. А потім щодня бачив усе ясніше. Як ти слухаєш. Як думаєш. Як не губишся. Як говориш правду навіть тоді, коли зручніше промовчати. Як тримаєшся, коли навколо починають помилятися люди, впевнені в собі значно більше, ніж треба.

Дарина дивилася на каблучку, потім на нього.

— Сьогодні я не прошу тебе грати роль, — продовжив він. — Не заради угоди. Не заради Мирона. Не за гонорар. Я прошу тебе стати моєю нареченою по-справжньому. Якщо ти цього хочеш.

За вікном падав сніг. Вогні міста тремтіли в склі, ніби хтось провів по них рукою. Внизу їхали машини, але шум сюди майже не піднімався…