Я мовчки витерла обличчя після образи чоловіка, бо знала: відповідь не забариться

— Цим і дворового пса не нагодуєш! — гаркнув Олег і при всіх жбурнув тарілку просто в Дарину.

— Я тебе навіщо в дім привів? Щоб ти мене цією гидотою частувала? — його голос зірвався на хрип, а пальці вже розмазували по її щоці сметану, тісто й м’ясний сік.

Мирослава Степанівна, його мати, разом зі своїми приятельками дивилася на це й реготала так голосно, ніби перед ними розігрували дешеву комедію, а не ламали живу людину.

Дарина не закричала. Не кинулася у відповідь. Не стала виправдовуватися.

Вона просто стояла, відчуваючи, як по підборіддю повзе тепла жирна крапля, і мовчки витерла обличчя долонею.

А потім Олег пішов у туалет.

За кілька хвилин із-за дверей пролунав такий вереск, що в Мирослави Степанівни вислизнула з руки виделка, а її подруги водночас схопилися зі стільців.

Субота від самого ранку була щільною, в’язкою, ніби день не йшов, а повільно розтікався квартирою важким очікуванням. За вікнами стояв тихий липневий вечір, ще світлий, але вже з золотавою втомою в повітрі. Кухня Дарининої квартири наповнювалася запахом борошна, сирого м’яса, цибулі й чорного перцю. На столі стояла велика миска фаршу: свинина й яловичина порівну — саме так, як любив Олег. Цибулю вона перекрутила двічі, щоб начинка вийшла ніжнішою. Солі поклала рівно стільки, скільки завжди. Перець змолола перед самим замісом — не з пакетика, а з маленького млинка, який колись привезла з поїздки її покійна бабуся.

Ця квартира дісталася Дарині від бабусі. Тут і досі жило її тепло: щільні книжкові шафи, старий сервант із тонким склом, важкі килими ручної роботи, невисокий круглий стіл біля вікна, де бабуся колись розкладала пасьянс і пила чай із чашок із блакитними обідками. Для Дарини це місце було не просто житлом. Воно було її землею, її тихою фортецею, останнім простором, де вона могла дихати без огляду.

І саме сюди ввечері мала прийти Мирослава Степанівна.

Не сама, звісно. Вона рідко з’являлася без супроводу. Сьогодні з нею обіцяли приїхати дві її нерозлучні приятельки — Тамара й Леся. Гучні жінки з важкими парфумами, різкими голосами й звичкою обговорювати чуже життя так, ніби воно було розгорнутою газетою на їхньому кухонному столі.

Дарина вже уявляла, як вони зайдуть. Мирослава Степанівна першою — упевнена, ошатна, з примруженням людини, яка заздалегідь знайшла недоліки. За нею Тамара — з вічно ображеним обличчям і гучним сміхом. Потім Леся, яка вміла вставляти їдкі зауваги так невинно, ніби випадково впустила ложку.

Дарина висипала борошно на стіл, зробила заглиблення, влила воду, розбила яйце. Руки самі знаходили потрібний рух. Замісити. Підсипати. Натиснути. Перевернути. Знову натиснути. Тісто поступово ставало пружним, живим, теплим від її долонь. У цій одноманітній роботі було щось рятівне. Вона завжди любила дії, де результат залежав не від чужого настрою, а від точності й терпіння.

У бібліотеці, де Дарина працювала вже дванадцятий рік, це теж допомагало. Останні п’ять років вона завідувала відділом рідкісних видань: старі палітурки, карткові каталоги, обережні пальці, тиша, паперовий пил, строгий порядок. Там ніхто не кричав. Там речі мали вагу, пам’ять і місце. А вдома останнім часом навіть повітря ніби втратило стійкість.

Вона розкачала тісто так тонко, що крізь нього майже просвічував візерунок стільниці. Олег колись обожнював її пельмені. Їв їх гарячими, обпікаючись, хвалив, просив добавки.

— У тебе вони кращі, ніж будь-де, — казав він у перші місяці їхнього шлюбу. — Навіть мама так не робить. У неї смачно, а в тебе якось ніжніше.

Тоді ці слова здавалися Дарині визнанням. Вона сміялася, обсипала його борошном, а він цілував її в скроню й називав своїм скарбом.

Тепер від того Олега лишилося надто мало…