Прибиральниця зі спортзалу погодилася зіграти роль нареченої мільйонера, не знаючи, чим закінчиться ця зустріч

Дарина мовчала довго. Не тому, що сумнівалася. Просто такі миті не можна проходити швидко. Вони потребують присутності — повної, чесної, без втечі в жарт чи красиву репліку.

Нарешті вона взяла каблучку з коробочки й наділа на палець. Вона підійшла точно.

— Розмір дізнавався? — спитала вона.

— Марта із салону допомогла. Вона запам’ятала.

Дарина підвела очі. У них не було сліз, гучної урочистості чи театрального потрясіння. Було спокій, який завжди жив у ній. Тільки тепер він став теплим.

— Добре, — сказала вона.

— Добре — це так?

— Так, Богдане. Це так.

Він не схопився, не виголосив довгої промови, не зробив жесту для чужих очей. Просто накрив її руку своєю. На кілька секунд. І Дарина відчула: це не угода, не роль, не зручна домовленість двох дорослих людей. Це справжнє.

Офіціант приніс вино. Вони мовчки підняли келихи й дивилися у вікно.

— Подзвониш Миронові? — спитав Богдан за якийсь час.

— Подзвоню. Він зрадіє, що тепер це правда.

— Він скаже, що одразу знав.

— Можливо. У людей із доброю діловою пам’яттю часто буває добра інтуїція на людей.

Богдан усміхнувся. В його обличчі вперше за весь час, що вона його знала, не було ні жорсткої зібраності керівника, ні обережності людини, звиклої контролювати кожен крок. Просто чоловік, який сидить біля вікна поруч із жінкою, яку спочатку не розгледів і яку тепер не збирався втрачати.

Сніг продовжував падати на велике нічне місто. Місто було байдуже до чужих історій, як завжди. Але ця історія більше не потребувала свідків. Вона належала їм двом.