Хлопчика залишили в лікарні одразу після народження, але роки потому його доля здивувала тих, хто від нього відмовився

Буває, почуття починається легко й святково, ніби сама доля підштовхує двох людей одне до одного. А потім виявляється, що за красивим початком не завжди йде щасливе продовження. Роман і Дарина познайомилися на весіллі: вона допомагала нареченій, була поруч із нею цілий день, а він приїхав як двоюрідний брат нареченого.

Вечір шумів музикою, тостами, сміхом, і серед цього веселого безладу вони майже одразу помітили одне одного. Їхні розмови то обривалися, то знову починалися, погляди затримувалися довше, ніж належало. Ніч вони провели разом, а вранці Роману довелося поїхати.

Здавалося б, випадкова зустріч мала залишитися спогадом, але розлучатися з раптово виниклою близькістю не хотіли ні він, ні вона. Для обох цей потяг був надто сильним і незвичним, ніби в їхнє звичне життя увірвалося щось гаряче, ризиковане, але неймовірно справжнє.

Робота не дозволяла Роману надовго затримуватися в чужому місті. Дарина ж не наважувалася кинути все й переїхати до людини, яку знала зовсім недовго, навіть якщо серце вперто тягнулося до нього. Так почався їхній роман на відстані. Вечорами вони телефонували одне одному, говорили відеозв’язком, сміялися, ділилися дрібницями, а вдень обмінювалися короткими повідомленнями, ніби намагалися заповнити ними кілометри між собою.

Через місяць Дарина не витримала. Вона зібрала сумку й поїхала до Романа хоча б на кілька днів. У його домі її зустріли батьки. Спочатку вони здалися їй привітними, навіть добрими людьми: усміхалися, розпитували, накривали на стіл. Дарина впіймала себе на думці, що, можливо, колись зможе залишитися тут назавжди.

Але ілюзія розсипалася одного вечора. Вона випадково почула розмову Романа з батьком. Чоловік говорив неголосно, але кожне слово било просто в груди…