Птах не полишав старий автомобіль на штрафмайданчику, ніби намагався привернути до нього увагу

Валентина Павлівна допила чай, застебнула пуховик і вийшла на звичайний обхід. Під підошвами сухо рипів сніг, морозне повітря пощипувало щоки. Між рядами не було жодного відвідувача. Лише годівничка ледь погойдувалася на стовпі, та вітер пересипав білий пил із даху на дах.

Вона пройшла повз порожнє місце, де кілька місяців простояв седан, і не зупинилася. Машину забрали, сережка виконала свою роль, документи потрапили до слідства. Усе, що мало бути помічене, вже помітили. Валентині Павлівні більше не треба було вдивлятися в куток і чекати пояснення.

Над далекими будинками тонкими стовпчиками здіймався дим і розчинявся в ясній синяві. Десь дуже високо пролетів птах. Жінка не стала підводити голову і намагатися розгледіти світле перо. Це могла бути та сама ворона, а могла бути зовсім інша.

Тепер різниця не мала значення. Якщо захоче, знайомий птах знову знайде дорогу до годівнички. Якщо більше не прилетить, Валентина Павлівна однаково знатиме: десь він живе, літає над лісом і зберігає власну пам’ять. А ввечері сама Валентина повернеться до Андрія, який любить її і чекає дужче, ніж будь-хто інший.

Вони обоє знали дорогу туди, де на них чекали. Цього було досить.