Сліпий знахар зірвав намисто з шиї дівчини й кинув у піч

Лісопилка починала шуміти, коли над дахами ще трималася передсвітанкова синява. Спершу в тиші здригався двигун, потім вереск першої пилки розтинав холодне повітря, і невдовзі село наповнювалося терпким запахом сирої кори та свіжої стружки. До цього розпорядку тут звикли так давно, що ранок без гуркоту верстатів видався б людям неправильним.

Дарина Черненко виходила з дому раніше, ніж того вимагала робота. Двері медичного пункту належало відчиняти о восьмій, але без чверті восьма вона вже знімала пальто, розпалювала маленьку плитку й перегортала журнал відвідувань. Їй було двадцять років, за плечима лишилося фельдшерське училище, а попереду, якщо дивитися тверезо, тягнулися однакові дні в білому будиночку з вицвілим червоним хрестом.

Та сама Дарина не вірила, що її життя назавжди вміститься між кушеткою, шафкою з ліками й єдиною асфальтованою вулицею. Увечері вона подовгу сиділа біля вікна, проводжаючи очима останній автобус. Їй хотілося не стільки виїхати до великого міста, скільки дочекатися зміни, після якої все довкола нарешті стане справжнім і належатиме їй.

Вона намагалася уявити це інше життя, але образи виходили розмитими. У них не було певної професії, власного дому чи гамірних вулиць — лише відчуття руху, якого бракувало в її буднях. Уранці фантазії здавалися несерйозними, і Дарина знову йшла відчиняти медпункт, де наперед знала, хто прийде по пігулки, хто поскаржиться на суглоби, а хто просто захоче поговорити.

Роботу вона любила й ставилася до неї сумлінно. Їй подобалося, що люди довіряють її рукам і заспокоюються, почувши впевнений голос. Однак навіть корисність не позбавляла відчуття, ніби важлива частина життя минає десь за поворотом дороги, а вона поки бачить лише пил, здійнятий автобусом, що від’їжджає.

Раїса Петрівна, її мати, ніколи не розпитувала про ці мрії. Вона сама виростила доньку після того, як чоловік без пояснень зібрав речі й зник з їхнього життя. Город, птиця, сезонна торгівля овочами й нескінченна хатня робота зробили її рухи неквапними, а погляд — пильним. Раїса Петрівна рідко помилялася в людях, тому Дарина особливо не любила, коли мати мовчки вдивлялася в її обличчя.

На лісопилці роками працювали ті самі чоловіки: Павло Кравчук, Роман Гнатюк, брати Коваль і Микола Бондар. У них були важкі долоні, короткі розмови й звичка щоп’ятниці затримуватися біля сторожки. Кожен знав, хто як працює, кому можна позичити інструмент і від кого марно чекати повернення боргу.

Микола жив через два двори від Черненків. Кремезний і стриманий, він не вмів пройти повз чужу поламку. То підправить перекошену хвіртку, то принесе нарубані дрова, то замінить прогнилу дошку в паркані. Його давня прихильність до Дарини ні для кого не була таємницею. Односельці лише гадали, що сама Дарина нічого не помічає. Вона дякувала йому з дружньою неуважністю й одразу забувала про надану допомогу.

Насправді Дарина знала про його почуття, але звикла не надавати їм значення. Микола був надто знайомим: те саме подвір’я, той самий робочий одяг, ті самі спокійні вітання з року в рік. У її уявленні кохання неодмінно мало увірватися в життя звідкись ззовні, порушити звичний лад і принести із собою відчуття далекої дороги, тож тиха відданість сусіда не збігалася з її очікуваннями.

На початку осені при підприємстві з’явився новий інженер — Віктор Левченко. Він приїздив із міста в чистій сорочці, носив надто добрі для розмоклого ґрунту черевики й говорив без місцевої тягучості. Робітники прийняли його з рівною настороженістю: доручення виконували, але за свого вважати не квапилися.

На третій день Віктор зазирнув до медичного пункту й попросив пігулку від головного болю. Таких звернень у Дарини траплялося кілька за зміну, однак цей відвідувач спершу відрекомендувався, а потім уважно спитав, як її звати. У його інтонації не було чергової ввічливості, і від несподіванки вона вивела в журналі нерівний рядок уже після того, як двері за ним зачинилися.

Невдовзі він прийшов знову — тепер через скалку, хоча впорався б із нею й сам. Потім почав з’являтися без переконливих причин: заходив нібито дорогою, просив бланк, який йому не був потрібен, затримувався біля столу й розповідав про міські вулиці, роботу, кав’ярні та людей, звиклих завжди кудись поспішати. Дарина відповідала спершу односкладово, але поступово їхні розмови розтяглися до пів години.

Раїса Петрівна двічі бачила Віктора здалеку й один раз зіткнулася з ним біля магазину. Він чемно привітався, упевнено потис їй руку й усміхнувся. Мати нічого не сказала доньці, але ввечері довго гріла долоні об чашку, хоч чай уже вистиг.

Микола теж помітив, як міський інженер виходить із медпункту з усмішкою. Він зупинився посеред дороги, переклав дошки на інше плече й провів Віктора важким поглядом. Потім пішов далі, не поставивши Дарині жодного запитання.

Наприкінці вересня Віктор запропонував їй провести вихідний у місті. Вимовив це між двома звичайними фразами, з тією самою буденністю, з якою запропонував би пройтися до магазину, і Дарина так само невимушено погодилася. Але вночі вона майже не склепила очей, а вранці перебрала весь одяг, то знімаючи, то знову вдягаючи ту саму кофту.

Раїса Петрівна спостерігала за нею з порога. Коли донька вже взялася за ручку дверей, мати промовила лише: «Не втрачай обережності». Вона не стала пояснювати, чим саме їй не сподобався Віктор, і це коротке застереження лишилося в домі після відходу Дарини недомовленою думкою…