Знайомство молодого чоловіка із заможної родини з новенькою в їдальні мало несподіване продовження

Вісімнадцятирічна Дарина Громенко, проста й скромна дівчина, приїхала з далекого села вчитися до міста. Із дорогих речей у неї була лише синя сукня в дрібну квітку, яку мати пошила власними руками, а з близьких поруч опинився тільки дід — спокійний самотній пенсіонер, який ніколи не розповідав про свою молодість.

Денис Руденко, розбещений син заможного власника будівельної компанії, вирішив, що бідну провінціалку можна безкарно виставити на посміховисько. На очах у десятків студентів він змусив її стати навколішки, плюнув у недоторкану їжу, а його приятель розірвав материнську сукню. Денис був певен: у цьому місті боятися слід лише людей, у яких більше грошей і впливу, ніж у його батька.

Він іще не знав, що скромний старий, який прихистив онуку, тридцять років тому був відомий під іншим ім’ям. При згадці цього імені й досі блідли люди зовсім іншого калібру, ніж розбещений студент. Але того ранку, з якого все почалося, Дарина не думала ні про чужу владу, ні про дідове минуле.

Село прокидалося рано. Спершу по дворах кричали півні, потім господині виводили корів на єдину курну вулицю. Для Дари́ни цей порядок був таким самим звичним, як світанок. Вона доїла корову в хліві й думала лише про листа, на якого чекала останні дні, коли з боку хати пролунав схвильований материн голос.

— Дарино! Лист із університету прийшов!

Дівчина схопилася так квапливо, що ледь не зачепила відро з молоком. Ольга Василівна вбігла до хліва з конвертом у руках, захекана.

— Читай сама, доню. У мене руки не слухаються.

Папір тремтів і в пальцях Дари́ни. Вона розірвала конверт, швидко пробігла очима текст і побачила довгоочікуване слово:

— Зарахована.

— Мамо, я вступила!

Ольга Василівна обійняла її, плачучи від радості. Вона згадувала, скільки донька займалася і скільки підручників перечитала, й повторювала, що та заслужила це місце.

За вечерею новину обговорювали вже втрьох. Павло Григорович, кремезний чоловік із обвітреним від постійної праці в полі обличчям, тішився успіхом доньки, але говорив про її від’їзд із легкою журбою. Навчання відкривало перед Дариною нове життя, а для батьків означало швидку розлуку й витрати, яких вони не могли собі дозволити.

— Отже, поїдеш до міста. Тільки де житимеш? Знімати квартиру ми з матір’ю не потягнемо.

Дарина відповіла впевнено.

— Оселюся в дідуся. Він живе в місті, і місця в нього вистачить.

Павло Григорович перезирнувся з дружиною й кивнув. Йшлося про його батька, Григорія Андрійовича Громенка. Той багато років жив у місті й бачив онуку лише раз на рік або два: іноді сам приїздив до родини, іноді вони вибиралися до нього. Дарина пам’ятала його невиразно: високим, сивим, завжди спокійним, з уважним, трохи примруженим поглядом. Він говорив мало, тримався рівно й незмінно був із нею лагідний.

— Він зрадіє, — вирішив батько. — Давно тебе не бачив.

Батько часом називав його особливим і шанованим чоловіком, але на прохання пояснити лише змінював тему. Для Дари́ни дід залишався добрим, надійним старим, який умів слухати й ніколи не відмовляв у підтримці. Вона й уявити не могла, чому одне його колишнє ім’я й досі змушувало декого замовкати…