Він не помітив підміни: як сестра-близнючка провчила чоловіка, який кривдив її сестру

— запропонував він. — На час. До моєї сестри в село, там тихо, ніхто не знайде.

— І що, ховатися все життя? Ні. Я не буду бігати.

Він не сперечався. Тільки міцніше стискав мою руку ночами.

А потім Ігор прийшов.

Це сталося в суботу вранці. Аліна з Денисом і Михайликом були у нас в гостях, ми збиралися їхати за місто, на пікнік. Звичайний сімейний день, яких було багато.

Дзвінок у двері. Андрій пішов відкривати.

— Стій, — я схопила його за руку. — Дай подивлюся у вічко.

Я подивилася, і світ завмер. Ігор стояв на сходовому майданчику. Постарілий, змарнілий, але все той же. Холодні сірі очі, жорстка лінія рота.

— Не відкривай, — прошепотіла я. — Дзвони в поліцію.

— Я знаю, що ви там, — пролунав голос з-за дверей. — Аліно. Виходь. Поговоримо.

Аліна зблідла. Денис затулив її собою, Михайлика відвів у дальню кімнату.

— Йдіть геть, — крикнув Андрій через двері. — Поліція вже їде.

— Поліція… — Ігор усміхнувся. — Я просто хочу поговорити з дружиною.

— Колишньою дружиною, — поправила Аліна. Голос тремтів, але вона трималася. — Ми в розлученні, Ігорю. Вже п’ять років.

— Папірці. Ти моя. Завжди була моєю. І ця… — він виплюнув слово, — тварюка, яка прикинулася тобою. Яка здала мене поліції. Виходьте обидві. Або я виламаю двері.

Я подивилася на Аліну. Вона подивилася на мене. І я побачила в її очах те, чого ніколи раніше не бачила. Не страх — рішучість. Ту саму, яка колись змусила мене піти в лігво до чудовиська. Тепер вона була в ній.

— Ні, — сказала Аліна. Гучно, чітко. — Ні, Ігорю. Ти більше не маєш наді мною влади. Ні наді мною, ні над моєю сестрою. Йди геть.

За дверима повисла тиша. Потім гуркіт, удар. Ігор бив у двері ногою, плечем. Але двері трималися. Старі радянські двері, які я поміняла рік тому на залізні. Передбачливість рятує життя.

Поліція приїхала через сім хвилин. Ігоря скрутили прямо на сходовому майданчику, він відбивався, лаявся, кричав щось про справедливість і помсту. Його завезли.

Ми сиділи у вітальні, всі п’ятеро. Михайлик притискався до мами, не розуміючи, що сталося. Денис обіймав дружину і сина. Андрій тримав мене за руку.

— Це кінець? — запитала Аліна.

— Сподіваюся, — відповіла я.

Це виявився кінець. Ігоря засудили знову — за порушення умов звільнення, за погрози, за спробу проникнення. Ще п’ять років. Цього разу — без шансів на дострокове.

Ми виграли. Не просто відбилися — перемогли. Остаточно.

Минув ще рік. Андрій освідчився мені — скромно, вдома, за вечерею. Я сказала «так» раніше, ніж він встиг договорити.

Весілля зіграли влітку в маленькому ресторанчику біля річки. Аліна була свідком, як я колись у неї. Михайлик ніс обручки, страшенно гордий важливим завданням.

Увечері, коли гості розійшлися, ми з Аліною вийшли на берег. Сонце сідало, забарвлюючи воду в рожеве і золоте.

— Пам’ятаєш, — сказала вона, — ту ніч, коли я прийшла до тебе?

— Пам’ятаю. Кожну хвилину.

— Я тоді думала, все скінчено. Життя, надія, все. А тепер… — Вона обвела рукою навколо: річку, захід сонця, ресторан з музикою, наших чоловіків, що грають з Михайликом у м’яч. — Тепер це.

— Тепер це, — погодилася я.

Вона взяла мене за руку. Ми стояли поруч — дві сестри, дві близнючки. Два відображення, що пройшли через пекло і вийшли на світло.

— Дякую, — сказала вона.

— Дякую, — відповіла я.

Ми обнялися. Сонце сіло за горизонт, але темряви не було. Тільки теплі сутінки. Запах річки, сміх дитини вдалині.

Життя тривало. Наше спільне, вистраждане, справжнє життя. І це було щастя.