Він не помітив підміни: як сестра-близнючка провчила чоловіка, який кривдив її сестру

— Все буде добре, — повторила я. — Кілька днів. Озирнуся, спробую знайти щось у кабінеті. І повернуся.

Вона обняла мене міцно, відчайдушно.

— Дякую, — прошепотіла вона. — Дякую, сестричко.

Я викликала таксі. Назвала адресу: котеджне селище на околиці, двадцять хвилин їзди. Всю дорогу повторювала про себе: «Аліна. Я — Аліна. Аліна Ігорівна Дементьєва, дружина успішного бізнесмена. Покірна, тиха, слухняна».

Ворота селища відчинилися за сигналом — Аліна дала мені свій пропуск. Охоронець у будці кивнув не дивлячись. Машина поїхала по рівній асфальтованій дорозі, повз однакові паркани з червоної цегли.

Будинок Дементьєвих стояв у кінці вулиці — двоповерховий, з великими вікнами, з ідеально підстриженим газоном за огорожею. Гарний будинок. Багатий. В’язниця.

Я розплатилася з таксистом, вийшла. Ноги в незвичних підборах злегка тремтіли. Серце калатало десь у горлі. Ворота відчинилися автоматично — камера на стовпі зчитала моє обличчя. Аліна казала, що Ігор встановив систему розпізнавання рік тому. Щоб знати, хто приходить і йде. Щоб контролювати кожен її крок.

Вхідні двері. Масивні, дерев’яні, з кованими вставками. Я дістала ключ — той самий, що Аліна завжди носила з собою, — і відчинила.

— Аліно Ігорівно?

Тетяна, домробітниця. Повна жінка років п’ятдесяти в синьому фартуху. Дивиться з цікавістю і настороженістю.

— Здравствуйте, — сказала я, намагаючись говорити тихо, як вчила Аліна. — Ігор вдома?

— Ні, Аліно Ігорівно. Поїхав на роботу. Велів передати, що буде до обіду.

Я кивнула. Пройшла повз неї у вітальню, відчуваючи погляд у спину. Тетяна дивилася. Тетяна спостерігала. Тетяна, яка все знає і все доповідає господарю.

Вітальня була величезною — квадратів шістдесят, не менше. Шкіряні дивани, скляний журнальний стіл, камін у кутку. Усе дороге, усе ідеальне, усе якесь… мертве. Ні фотографій, ні квітів, ні милих дрібничок. Будинок як картинка з журналу — красивий і холодний.

— Принести вам чаю, Аліно Ігорівно?

— Ні, дякую. Я… втомилася. Піду в спальню.

Тетяна кивнула. В її очах мигнуло щось… здивування? Підозра? Але вона нічого не сказала.

Я піднялася на другий поверх широкими мармуровими сходами. Спальня була в кінці коридору — Аліна детально описала планування. Велика кімната, ліжко з оксамитовим узголів’ям, два вікна з щільними шторами. І тумбочка — та сама, з фальшивим дном, де лежить ключ від кабінету.

Але спочатку роззирнутися. Звикнути. Зрозуміти, де я перебуваю. Ванна кімната при спальні виблискувала мармуром. Джакузі, окрема душова кабіна, два умивальники. На поличці — косметика Аліни. Я подивилася на себе в дзеркало і здригнулася. Це була вона. Моя сестра дивилася на мене з дзеркала — бліда, перелякана, з тінями під очима.

Ні. Це я. Марія. Я повинна пам’ятати, хто я насправді.

Наступні дві години я вивчала будинок. Обережно, намагаючись не привертати увагу Тетяни, яка поралася десь на першому поверсі.

Кабінет Ігоря був замкнений — важкі двері з електронним замком. Я потрогала їх, посмикала ручку. Глухо. Ключ. Мені потрібен ключ.

Я повернулася в спальню, підійшла до тумбочки з боку Ігоря. Висунула верхню шухляду — запонки, годинник, якісь папери. Нижня шухляда — книги, журнали. Фальшиве дно. Я обмацала дно шухляди. Нічого. Потім натиснула на кут і відчула, як щось зрушилося. Панель піднялася, відкриваючи вузьку щілину. Ключ лежав там — маленький, сріблястий, звичайний на вигляд. Я схопила його, стиснула в кулаці. Є!

— Аліно Ігорівно! — голос Тетяни знизу.

Я здригнулася, швидко закрила тумбочку.

— Так?

— Ігор Сергійович дзвонив. Сказав, буде через пів години. Велів накривати на стіл.

Пів години. У мене було пів години. Руки тряслися, коли я спускалася сходами. Пів години — це багато чи мало? Достатньо, щоб зазирнути в кабінет? Чи краще почекати, коли випаде зручніший випадок?

Ні. Не можна чекати. Кожен день у цьому будинку — ризик. Що довше я тут, то більше шансів, що мене викриють.

— Тетяно, — покликала я, намагаючись, щоб голос звучав природно. — Я… забула в машині сумочку. Сходжу, заберу.

Домробітниця подивилася на мене дивно.

— В якій машині, Аліно Ігорівно? Ви ж на таксі приїхали.

Чорт. Прокол. Перший прокол.

— Так, точно, — я зобразила неуважність. — Вибачте, я… Голова паморочиться. Погано спала у сестри.

Тетяна кивнула, але погляд її не потеплішав. Вона щось підозрювала. Чи мені здавалося?

— Я сама допоможу накрити, — швидко сказала я, щоб відвернути її. — Де тарілки?