Він не помітив підміни: як сестра-близнючка провчила чоловіка, який кривдив її сестру

Паніка накрила хвилею. Я метнулася до дверей кабінету, вислизнула в коридор. Закрила двері, повернула ключ. Кроки наближалися. Я сунула ключ у кишеню і ступила назустріч, намагаючись дихати рівно, намагаючись виглядати спокійно.

— Тут я, — сказала я. — На тебе чекаю.

Ігор з’явився з-за рогу. Зупинився, подивився на мене. Погляд ковзнув по обличчю, по руках, по дверях кабінету у мене за спиною.

— Що ти тут робиш?

— Нічого. Просто… Гуляла по дому.

Він підійшов ближче. Близько. Занадто близько.

— Гуляла, — повторив він. — Поруч із моїм кабінетом.

— Так, я…

Він схопив мене за зап’ястя. Стиснув сильно, до болю.

— Ти ж знаєш правила, Аліно. У цю частину будинку — ні ногою.

— Пробач, — видавила я. — Я просто… Задумалася, не помітила.

Він дивився на мене довго. Холодні сірі очі буравили наскрізь. Потім відпустив руку.

— Йди наверх. Я скоро прийду.

Я кивнула і пішла до сходів. Спина горіла від його погляду. Серце калатало як шалене. Він щось відчув. Щось запідозрив. Але документи… Документи у мене в телефоні. І це змінювало все.

Ніч пройшла в пеклі. Ігор прийшов у спальню через годину. Я лежала в ліжку, прикидаючись сплячою, але він увімкнув світло, сів на край ліжка.

— Не спиш. — Це було не запитання. Твердження.

Я розплющила очі. Він дивився на мене уважно, вивчаюче. У руці склянка з віскі.

— Ти якась інша сьогодні, Аліно.

Серце зупинилося. Потім забилося знову — швидко, панічно.

— Інша? В якому сенсі?

— Не знаю. — Він відпив віскі, поморщився. — Щось змінилося. Дивишся інакше. Рухаєшся інакше.

— Я просто… втомилася. Після вчорашнього.

— Після вчорашнього, — повторив він. На його губах з’явилася усмішка. — Ти образилася? На мене образилася?

Я не знала, що відповісти. Аліна б не образилася, Аліна б злякалася. Аліна б вибачалася.

— Ні, — сказала я тихо. — Я знаю, що сама винна. Не треба було впускати твій телефон.

— Ось саме. — Він допив віскі, поставив склянку на тумбочку. — Не треба було.

Потім він нахилився до мене, і я зрозуміла, що зараз станеться. Те, про що Аліна попереджала. Подружній обов’язок. Мене занудило.

— Ігорю, — я відсунулася, — я… Мені недобре. Голова болить. Може, завтра?

Він завмер. Погляд став холодним, жорстким.

— Ти мені відмовляєш?

— Ні, я просто…

— Ти мені відмовляєш, — повторив він. — Після всього, що я для тебе роблю. Після того, як я тебе пробачив.

Він схопив мене за волосся — різко, боляче. Рвонув на себе.

— Ти моя дружина. Ти розумієш це? Моя. Я маю право на тебе в будь-який час.

Біль був гострим, пронизливим. Але страх — сильнішим.

— Пробач, — видихнула я. — Пробач, я не так висловилася. Звісно, я…

Він відпустив моє волосся. Відсунувся. Подивився з огидою.

— Настрій зіпсувала, — кинув він. — Спи.

Встав, вийшов зі спальні. Хлопнули двері його кабінету внизу.

Я лежала в темряві, тремтячи всім тілом. На голові пульсував біль там, де він смикнув за волосся. Сльози текли по щоках, але я не видавала ні звуку.

Аліна. Моя сестра жила з цим вісім років. Щоночі страх. Кожен дотик — насильство. І ніхто не знав. Ніхто не допомагав.

Я дістала телефон, відкрила фотографії документів. Ось воно — моя зброя. Доказ злочинів. З цим можна піти в поліцію, в податкову, куди завгодно. З цим можна знищити його. Але спочатку — вибратися звідси. Живою.

Ранок настав сірий, тьмяний. Ігор пішов рано, навіть не поснідавши. Буркнув щось про «важливу» і поїхав. Тетяна прийшла о дев’ятій, почала возитися на кухні.

Я подзвонила Аліні.

— Машо. Ти в порядку? Я всю ніч не спала.

— Я знайшла, — сказала я, знизивши голос. — Документи. Він ухиляється від податків, відмиває гроші. Все сфотографувала.

У слухавці тиша. Потім:

— Господи. Машо, ти впевнена?