Візит до банку: що показав баланс старої картки, яку жінка вважала порожньою

Картка була на місці: біла, проста, без жодних позначок. Усередині лежав аркуш із почерком її тата. Назва банку, номер картки, чотиризначний код.

Ірина довго сиділа на краєчку дивана, стискаючи картку в руках. Потім тихо сказала:

— Гаразд, тату. Спробуємо. Гірше вже точно не буде.

Банк був у центрі, в районі, де вона колись жила з батьками. Ірина не бувала там кілька років, тож коли вийшла з маршрутки, все здалося водночас знайомим і далеким. Вулиці, які колись здавалися повними життя, тепер виглядали спокійнішими, наче вицвіли.

Відділення банку зустріло її автоматичними дверима, блиском металу і тихим гулом голосів. Вона взяла талон, сіла біля стіни і обхопила руками сумку. Усередині все стискалося. Їй було страшно не тільки від того, що покаже рахунок, а й від сорому, що там взагалі нічого не виявиться, і весь цей шлях буде даремним. «Зараз скажуть: залишок 53 гривні», — промайнуло в голові.

Номер висвітився швидко, Ірина підійшла до віконця. За столом сидів чоловік літнього віку з охайною сивиною та спокійним поглядом. На табличці значилося: «Леонід Петрович, головний спеціаліст».

— Добрий день, — тихо сказала Ірина. — У мене стара картка. Хочу дізнатися, чи вона ще активна і що там взагалі є.

Вона подала картку. Леонід Петрович уважно розглянув її, перевернув, підняв на Ірину очі і сказав:

— Документ, що посвідчує особу. Будь ласка.

Ірина поклала паспорт на стіл. Документ сам розкрився на потрібній сторінці, і Леонід Петрович уважно звірив фото і дані. Потім він почав щось вводити у комп’ютер, а вона стояла навпроти, відчуваючи, як уздовж спини пробігає холод. У такі моменти їй завжди здавалося, що на ній зараз поставлять якийсь штамп: «недалека, не розбирається у своїх справах». Вона й сама соромилася того, що стільки років навіть не згадувала про картку.

Поки працівник друкував, Ірина ловила себе на тому, що стискає пальці в кулак, хоча намагалася виглядати спокійною. Але раптом вираз обличчя Леоніда Петровича змінився. Він насупив брови, нахилився ближче до екрана, знову перевірив паспорт і картку, клацнув мишкою, відкриваючи ще одне вікно. Його обличчя зблідло так, що Ірина подумала: «Ну все, або картка заблокована, або якийсь борг висить».

Він підвівся, і в голосі з’явилася напруженість.

— Світлано!.. — почав він, але тут же виправився. — Перепрошую, Ірино Миколаївно?

— Так, — відповіла вона, намагаючись не показувати хвилювання.

— Прошу вас пройти в он той кабінет, — він кивнув на двері із табличкою «Консультації». — Потрібно обговорити деякі моменти.

Серце в Ірини вдарило так, що вона навіть відчула відлуння у скронях.

— Щось не так? — тихо спитала вона.

— Якраз навпаки, — сказав він м’яко, але якось дуже серйозно.

Вони перейшли до маленького кабінету. Всередині було непримітно: два стільці, стіл, комп’ютер і календар із фотографією лісу на стіні. Леонід Петрович зачинив двері, сів навпроти і кілька секунд просто дивився на Ірину, ніби намагався щось пригадати.

— Скажіть, будь ласка, — почав він обережно. — Ви донька Миколи Івановича? — і назвав її дівоче прізвище.

Ірина завмерла на мить, а потім кивнула.

— Так. Ви… Ви знали мого тата?

— Трохи, — ледь усміхнувся він. — Він багато років був клієнтом нашого відділення. Людина спокійна, небагатослівна, але таких людей пам’ятаєш.

Він розвернув монітор до неї і сказав:

— Ірино Миколаївно, вам варто це побачити.

На екрані висвітився баланс. Спочатку це виглядало просто як набір цифр. Але коли її погляд вловив кількість нулів, пальці самі собою вчепилися в край стільця.

— Це, мабуть, помилка, — прошепотіла вона.

Леонід Петрович заперечливо похитав головою.

— Ні, усе вірно.

Він вимовив суму вже словами, повільно, чітко, так, ніби боявся, що вона не почує чи не повірить.

— Рахунок відкрито 15 років тому. Власницею з першого дня є ви. Поповнення надходили кілька років поспіль. Основну суму внесено приблизно 10 років тому. Після цього — лише нарахування відсотків.

Ірина дивилася на екран і намагалася згадати хоч якусь розмову з батьком, де звучала б цифра, хоча б віддалено схожа на ту, що світилася перед її очима. Але пам’ять мовчала. Ні натяку, ні півслова. Усе їхнє життя з татом складалося з простих побутових фраз: як минув день, чи купити хліба, чи подзвонити родичам. Він ніколи не говорив про гроші так, ніби вони мають якесь значення.

— Але я ж… — невпевнено почала вона. — Я ніколи нічого не клала на цей рахунок.

— І не мали, — тихо відповів Леонід Петрович, уважно стежачи за її реакцією. — Це робив ваш батько.

Він клацнув мишкою, відкрив інший файл, зсунув окуляри нижче.

— Крім того, — продовжив він, — у нашому депозитарії зберігається конверт на ваше ім’я. Є спеціальна позначка: відкрити лише в присутності власниці під час першого звернення.

Він підвівся, але перед тим, як вийти, наче вагався, чи варто залишати її одну.

— Якщо бажаєте, я принесу його зараз.

Ірина лише кивнула. Голос зник, у роті пересохло, а пальці чомусь змерзли, хоч у кабінеті було тепло.

Поки він виходив, вона сиділа нерухомо, опустивши руки на коліна. І в одну мить в голові наче хтось увімкнув старий діапроєктор. Батько повертається додому пізно, злегка кульгаючи після довгого робочого дня, знімає пальто і завжди кладе ключі на ту саму полицю. Сідає біля вікна, дивиться кудись у темряву двору, мовчить так довго, що час ніби стоїть. І її дитячий голос: «Тату, ти втомився?» А він усміхається краєчком губ і каже свою улюблену фразу: «Не хвилюйся, доню, усе не так погано, як здається».

Ірина сиділа і думала: «Та що в нього могло бути? Він же жив скромно, ні машини, ні дорогих речей. Та й робота звичайна, з чого там відкладати такі гроші?»

Через кілька хвилин двері відчинилися. Леонід Петрович зайшов, тримаючи в руках товстий, важкий конверт. Папір був пожовклим по краях, але підпис — акуратний, рівний, такий знайомий, ніби світився. На ньому було написано: «Ірині Миколаївні від батька».

— Хочете, я зачекаю в коридорі? — запитав він м’яко. — Або відкрити при мені?

Ірина вдихнула глибоко, вдих вийшов рваним.

— Будь ласка, залиштеся. Я не хочу бути одна…