Візит до банку: що показав баланс старої картки, яку жінка вважала порожньою

Її пальці трохи тремтіли, коли вона розривала край конверта. Ножиць не було, та й вони б зараз не допомогли — руки слухалися погано. Усередині було кілька аркушів. Перший — офіційна заява. Десять років тому Микола Іванович відкрив вклад на ім’я доньки. Повне право користуватися коштами тільки у неї. Жодних сторонніх осіб, ні слова про дружину, родичів чи тим паче чоловіка.

Ірина ковтнула повітря, ніби відчіпляла від себе щось липке. За заявою лежав лист, написаний знайомим почерком. Трохи нерівним, але рідним до болю. Вона прочитала перші рядки, і серце ніби зробило паузу.

«Доню, якщо ти читаєш це, значить у мене вже немає можливості пояснити все особисто».

Грудна клітка наче стала тісною. Його слова були простими, зовсім без пафосу, без емоційної надмірності. Він, як завжди, говорив коротко і по суті. Частину грошей він відкладав ще з тих часів, коли мав свою справу. Частина — від продажу старого цеху. Жити багато він ніколи не хотів. Хотів лише, щоб у доньки був запас, коли життя повернеться не так, як мріяв. Далі — те, що вона читала, ковтаючи кожну фразу, так, ніби це останні слова людини, яку вже ніколи не обійме.

«Я знаю тебе, доню. Ти терпиш зайве, занадто довіряєш людям. Тому я оформив цю картку на твоє ім’я і нікому про неї не сказав. Якщо трапиться біда, витрать гроші не на те, щоб триматися за тих, хто тебе не цінує, а на те, щоб почати своє життя. Купи житло, будь спокійною. Живи для себе. З любов’ю, Тато».

Букви розмилися. Ірина міцно заплющила очі, але сльози все одно виступили — гарячі, тихі, беззахисні. Леонід Петрович делікатно відвів погляд, даючи їй кілька хвилин. У кабінеті стояла така тиша, що чути було, як на коридорі хтось клацає ручкою по стільниці.

Коли Ірина обережно витерла очі, він сказав:

— Є ще один документ. Здається, ваш батько був дуже передбачливою людиною.

Він простягнув їй наступний аркуш, і Ірина одразу відчула, що руки знову стають холодними. На папері була копія давнього договору купівлі-продажу тієї самої батьківської квартири в центрі міста, де вона виросла. Навпроти графи «покупець» стояло незнайове прізвище, а нижче чорним по білому було зазначено, що частина коштів від продажу переказана саме на її рахунок — той, про існування якого вона вже майже забула. Під документом містився ще один рядок — контакт юридичної фірми, до якої батько просив звертатися у разі будь-яких питань.

Все це виглядало настільки продумано, ніби він знав наперед кожен її крок і кожен можливий удар долі.

— У нашій базі є відмітка, що ваш батько просив рекомендувати цього адвоката, якщо колись виникне потреба. І, наскільки мені відомо, він досі працює.

Ірина кілька секунд просто дивилася на текст перед собою. Здавалося, що букви розпливаються, а в голові знову лунав звук грюкнутих дверей, коли вона виходила з квартири Олексія. Його голос, різкий і холодний: «Квартира моя, ти все підписувала». І голос свекрухи з образою в кожному слові: «Нам нічого не дісталося. Все твоє, значить, і зобов’язана». Тоді це звучало ніби вирок, а тепер — ніби хтось нарешті увімкнув світло.

— Скажіть, — тихо перепитала вона, — він міг дізнатися про цей рахунок?

— Лише якщо ви самі про нього говорили або давали доступ до інтернет-банкінгу. Формально рахунок належить тільки вам. Хоча… — він замислився, обережно добираючи слова. — При продажі квартири він міг звернути увагу, що частина грошей до вас не надійшла готівкою, але це не означає, що він знав про сам рахунок.

Ірина стиснула губи.

— Тому він так впевнено мене вигнав, — повільно сказала вона. — Думав, що я піду куди доведеться. Просто не врахував, що я дещо пам’ятаю.

Вона підвелася, притримуючи сумку, яка дедалі важче висіла на плечі.

— Дякую вам. Я сьогодні нічого чіпати не буду. Потрібно трохи часу, щоб зрозуміти все.

— Звичайно, — кивнув він. — Рахунок ваш і гроші теж ваші. Вони нікуди не зникнуть. І дозвольте скажу як людина: не поспішайте комусь довіряти. Ви вже самі переконалися, що не всі навколо хочуть нам добра.

Ірина вперше за довгий час ледь всміхнулася.

— Не хвилюйтеся. Зараз я хіба що ключ від поштової скриньки довірила б комусь.

Увечері вона сиділа на дивані в Оксани. Дім подруги був невеликий, але теплий, з м’яким світлом лампи і запахом щойно звареного чаю. Оксана поставила перед нею чашку, бутерброди, але не квапила розмовою, даючи їй можливість просто посидіти мовчки.

— Ну, — обережно промовила вона, коли тиша стала надто довгою, — усе настільки погано?

Ірина потерла долонями обличчя.

— Усе настільки добре, що я досі не можу повірити, — сказала вона і тихо видихнула. — Мене аж трясе.

І вона почала розповідати. Не про кількість грошей, не про цифри, а про сам факт: батькову картку, конверт, лист, який пробив її наскрізь, і банкіра, який говорив з нею так, ніби знав її 20 років.

Оксана слухала уважно, інколи хитаючи головою…