Візит до банку: що показав баланс старої картки, яку жінка вважала порожньою

— Оце так! От чесно! Твій тато молодець! Так усе продумати! Ну, просто як у фільмах! Я все думала, що живемо просто, нічого особливого. А виявилося, він бачив куди далі, ніж я.

Подруга трохи помовчала, а потім спитала те, що неминуче висіло в повітрі:

— І що ти тепер робитимеш з тими грошима?

Ірина подивилася у вікно. За склом повільно кружляли поодинокі сніжинки, і світло ліхтаря робило їх такими м’якими, ніби вони падали не на холодний асфальт, а на якусь теплу ковдру. Вона тихо зітхнула.

— Для початку перестану думати про себе як про людину, яку виставили на вулицю, — сказала вона задумливо. — Потім знайду того адвоката, про якого тато написав у листі. Хочу зрозуміти, що можна зробити з тією квартирою, з якої мене так легко випхнули. А далі, можливо, куплю собі маленький будиночок. Не розкіш, але свій, щоб не боятися кожного грюкання дверей.

Кілька днів вона ходила з цією думкою, ніби обережно приміряла її до себе. І ось одного ранку стояла перед дверима юридичної фірми, адреса якої була прописана в татових документах.

Всередині її зустрів чоловік років 60-ти з добрим поглядом і товстими окулярами у металевій оправі. Він представився:

— Петро Михайлович. Сідайте, будь ласка. Розповідайте по порядку.

Ірина виклала коротку історію, без емоцій, просто як є. Він уважно слухав, перегортав папери, інколи зупинявся і стукав ручкою по столу, ніби перевіряв якусь свою внутрішню логіку.

— Ваш батько був дуже серйозною людиною, — сказав він нарешті. — Подивіться, як усе продумано: документи чіткі, акуратні, жодної плутанини.

Від самих цих слів Ірині стало тепліше, наче її батько знову сидів поруч, спокійний, уважний, впевнений у своїх рішеннях.

— Ситуація у вас, Ірино Миколаївно, непроста. Щодо квартири, де ви зараз не живете. Ви кажете, що брали участь в оформленні, але точно не пам’ятаєте, що саме підписували.

— Тоді було важко, — тихо сказала вона. — Батьки померли один за одним, переїзд, робота, а Олексій усе робив сам і казав, що без нього я заплутаюся.

— Буває, — кивнув він. — Тоді зробімо так. Ви підпишете довіреність, і я отримаю усі копії документів щодо вашої колишньої квартири. Тоді точно скажу, що і на кого оформлено. Навіть якщо квартира записана повністю на нього, факт того, що частина грошей від продажу батьківської квартири пішла саме з вашого рахунку, може бути важливим. Ви вже не стоїте біля розбитого корита, як дехто хотів, щоб ви про себе думали.

Ірина подивилася на рівні стопки документів, які лежали на його столі.

— Я не хочу мстити, — сказала вона спокійно. — Не хочу судів за килими і каструлі. Просто не хочу жити так, як жила.

Петро Михайлович уважно подивився їй у вічі, довше, ніж потрібно для простої розмови.

— Це правильна позиція, — сказав він нарешті. — Ми діяти будемо тихо, без гучних сцен. Але свої права ви захищати маєте повне право. І, здається, ваш батько саме на таку вашу силу і розраховував.

Минув місяць, перш ніж усі документи були зібрані. Виявилося, що квартира справді оформлена тільки на Олексія. Ірина в паперах значилася лише як дружина, яка дала згоду. Але був важливий штрих. Початковий внесок, який вносили при купівлі, складався в тому числі з грошей, надісланих з її особистого рахунку. Це підтверджували банківські документи. Олексій використав ці кошти, не сказавши їй ні слова.

— Ми можемо добитися компенсації, — пояснив адвокат. — Можливо, не повної, але достатньої, щоб ви не залишилися з нічим.

— Я вже і так пішла з однією сумкою, — тихо усміхнулась Ірина. — Я хочу не грошей. Хочу, щоб він зрозумів, що я не беззахисна.

Петро Михайлович усміхнувся по-батьківськи.

— Повірте, коли він дізнається про ваш рахунок і всі документи, зрозуміє дуже швидко.

Зустріч відбулася зовсім не так, як у фільмах. Ніхто не кричав, не бігав під’їздом, не грюкав дверима. Ірина прийшла до колишнього дому не сама. Поруч були адвокат і судовий виконавець. На дворі був прохолодний будній ранок. Олексій відчинив двері в спортивних штанах, ще заспаний. За його плечем майнула знайома постать свекрухи, яка одразу примружила очі.

— Що ти тут робиш? — роздратовано кинув він. — Ми ж усе вирішили!

Петро Михайлович представився, дістав із папки документи і спокійно, майже буденно сказав:..