Суд уже майже вирішив залишити дитину з матір’ю, аж раптом сам хлопчик попросив слова

Слова вдарили не несподіваністю, а остаточністю. Богдан давно розумів, що до цього йде. Ночами на дивані, слухаючи тишу за зачиненими дверима спальні, він не раз уявляв цю розмову. І все одно, коли Олеся сказала це вголос, у грудях щось болісно стиснулося.

— Ти впевнена?

— Так. Я втомилася від цього життя. Ми чужі. Не розмовляємо нормально, не спимо разом, постійно дратуємо одне одного. Навіщо продовжувати?

— У нас є син.

— Дитина не причина триматися за мертвий шлюб.

Богдан підвівся, підійшов до вікна. Внизу засвічувалися ліхтарі, люди йшли у своїх справах, хтось вів за руку дитину, хтось ніс пакети з магазину. Звичайний вечір. Тільки його життя в цю мить остаточно розколювалося.

— Коли ти стала такою? — спитав він, не обертаючись. — Коли комфорт став для тебе важливішим за Назара? Важливішим за все, що в нас було?

— Ти не розумієш. Там я побачила, що можна жити інакше. Не рахувати кожну покупку, не доношувати старі речі, не думати, чи вистачить на нормальну їжу. Я не хочу більше виживати.

— Я роблю все, що можу.

— Знаю. І, мабуть, ти хороша людина. Але мені цього замало. Ми хочемо різного.

Богдан обернувся.

— А Назар? Як ти бачиш його життя після розлучення?

— Він залишиться зі мною, — сказала Олеся так просто, ніби йшлося про те, хто забере з кімнати шафу. — У мене стабільна робота, пристойна зарплата, квартира. Я зможу дати йому нормальні умови.

— Ти справді думаєш, що я віддам тобі сина? Після того, як ти пів року майже не помічала його?

— Я його мати.

— Мати — це не тільки слово.

— Але суд дивиться на факти. У мене робота, житло, дохід. А в тебе що? Навіть власної справи більше немає. Ти помічник кухаря. Як думаєш, кому залишать дитину?

Богдан мовчав. У її словах була та жорстока практичність, проти якої важко сперечатися без грошей і документів. Він раптом побачив себе збоку так, як, імовірно, побачить суд: чоловік без власного бізнесу, зі стомленим обличчям, із позмінною роботою, без дорогого адвоката, без красивих обіцянок. А поруч Олеся — доглянута, впевнена, з посадою, довідками, квартирою й рівним голосом. Як пояснити чужій людині, що дитина засинає спокійно тільки після його казки? Як вкласти в офіційний протокол запах ранкового омлету, сльози над задачею, страх в очах Назара, коли мати підвищує голос?

Він знав, що в багатьох таких історіях суди частіше довіряли матерям, особливо коли дитина маленька. І хіба хтось побачить, як Назар щоночі чекає батька з книжкою? Як він здригається від різкого голосу матері? Як Богдан знає його розклад, улюблену кашу, страхи, мрії, загублені олівці, кожну подряпину на коліні?

— Я все одно боротимуся, — сказав він.

— Борись. Тільки не марнуй сили даремно. Завтра почну оформляти документи. Хочеш — шукай адвоката. Рішення я прийняла.

Вона взяла сумку й вийшла. Двері грюкнули, і в квартирі стало так тихо, що Богдан почув власне дихання.

— Тату…

Він обернувся. У дверях кухні стояв Назар. Обличчя мокре від сліз.

— Я не хочу, щоб ви розлучалися, — видихнув хлопчик і кинувся до нього.

Богдан підхопив сина, притиснув до грудей. Назар ридав так, ніби в ньому нарешті прорвалося все, що накопичувалося місяцями.

— Я теж не хотів, синочку.

— Як це може бути краще? Чому дорослі все ламають? Я хочу, щоб ми були як раніше.

— Як раніше вже не виходить, — тихо сказав Богдан. — Іноді люди розуміють, що не можуть більше жити разом.

— А я з ким буду?

Це запитання прозвучало страшніше за всі інші.

— Найімовірніше, з мамою, — Богдан насилу змусив себе вимовити це. — Суд часто залишає дітей із матерями.

— Ні! — Назар закричав і відсахнувся. — Я не хочу з нею. Вона мене не любить. Вона не слухає, не обіймає, весь час злиться. Я хочу з тобою.

— Я теж хочу, щоб ти був зі мною.

— Я не хочу виїжджати зі своєї кімнати. Тут мої книжки, іграшки, ведмедик, малюнки. Я не хочу в інший дім. Не хочу, щоб ти жив десь далеко.

Богдан обійняв його знову. Хлопчика трясло від плачу, і з кожним його схлипом батько відчував, як усередині ламається щось останнє.

— Тоді ти залишишся тут, — сказав він раптом.

Назар підвів мокре обличчя.

— Як?