Вона зрозуміла, що чоловік завіз її до лісу не випадково, і саме там знайшла свій шанс на порятунок

У глибині старого лісу крик на мить розпанахав тишу й ударився об сірі камені. Жінка, втративши опору, летіла з урвища вниз, а нагорі вже віддалялися кроки людини, яка ще вранці називала її найближчою істотою на землі. Олена Коваленко не знала, що смерть, до якої її так холоднокровно підштовхнули, відступить перед пам’яттю дикого звіра, якого колись урятували її руки.

Вона прокинулася затемна, ще до того, як за вікнами сірий морок почав рідшати. Так у її родині вставали завжди: батько підіймався до пасіки, мати йшла по трави, дід колись зустрічав світанок у лісі з порожнім мішком за плечима й повертався з горіхами, грибами, корінням. Олена й тепер, щойно розплющивши очі, відразу зрозуміла: після вчорашнього теплого дощу ліс має дихати на повні груди. Шишки на старих хвойних деревах налилися вагою, гриби пробили вологу землю, листя напилося терпкого осіннього запаху.

Вона тихо спустила ноги з ліжка, щоб не розбудити чоловіка. Тарас останнім часом дратувався через будь-яку дрібницю, ніби в домі не лишилося жодного звуку, який не міг би його зачепити. Особливо він злився, коли Олена збиралася до лісу без нього. Сам він давно не ходив далекими стежками: то поперек прихопить, то справи, то така втома, що й говорити нічого. Але її самотні вилазки сприймав як особисту образу.

Увечері, коли вона промила термос і поставила сушитися плетений кошик, Тарас навіть не підвів очей від тарілки.

— Знову до своїх лісових стежок? — кинув він глухо. — Наче вдома турбот мало.

Олена не стала сперечатися. За шістнадцять років шлюбу вона навчилася розрізняти втому, досаду й справжню злість. А за останні два роки — після того, як їхній єдиний син Назар утонув у річці, — злість у Тараса стала майже постійною. Він ніби відгородився від неї невидимою стіною. У домі лишилося його тіло, звичні кроки, сорочки на спинці стільця, бритва біля дзеркала. А той чоловік, який колись сміявся так заразливо, що Олена забувала всі образи, ніби пішов слідом за їхнім хлопчиком.

Ліс лишався єдиним місцем, де біль не зникав, але ставав тихішим. Там можна було йти поміж стовбурами, слухати, як хрустить під ногами мокра хвоя, і не пояснювати нікому, чому інколи раптом перехоплює подих. Батьківське лісове господарство тримало її так, як коріння тримає старе дерево. Тут жили три покоління її родини: збирали лісовий горіх, тримали пасіку на галявині, сушили трави, викопували цілюще коріння. Для Тараса це було господарство. Для Олени — пам’ять, праця, батьківські голоси й усе, що ще не розвалилося після загибелі сина.

Вона вдягла старі похідні штани, вовняну кофту, щільну куртку, закрутила волосся в тугий вузол. У темних пасмах уже сріблилися перші нитки сивини. На кухні вона налила в термос міцного чаю, поклала ніж, сірники, хліб, маленький пакетик соку — сама не знала навіщо. Раніше такі соки завжди купувала Назарові. Хлопчика давно не було, а рука в магазині все ще тягнулася до знайомих коробочок.

До зупинки, звідки рідкісний попутний автобус ішов до лісової розвилки, було хвилин п’ятнадцять. Повітря було мокре й свіже, пахло прілим листям, грибницею, смолою й холодною землею. Олена йшла швидко, звично, але біля самої зупинки сповільнила крок: на лавці сиділа маленька дівчинка. Років шести, худенька, у пом’ятій курточці. Волосся розтріпалося й липло до заплаканих щік, а до грудей вона притискала плюшевого зайця з відірваним вухом.

Олена присіла поруч, намагаючись не налякати дитину.

— Дівчинко, ти чому сама? Що сталося?

Малеча схлипнула, відсунулася, але далеко не відійшла — видно, сил боятися вже не лишилося.

— Я загубилася, — вимовила вона крізь сльози. — Я маму не знайду.

— Як тебе звати, хороша?

— Софійка.

— А маму?

Дівчинка наморщила лоба, як це роблять діти, коли намагаються пригадати щось доросле й важливе.

— Мама. А тітка Леся кличе її Дариною. Тата в нас немає.

У Олени болісно стиснулося серце. Чужа біда завжди проходила крізь неї надто близько, а дитячі сльози ніби потрапляли просто в незагойну рану.

— Дім свій пам’ятаєш? Двір? Магазин поруч?

Софійка заперечно хитнула головою.

— Мама працює там, де хліб продають. У неї халат білий. І пахне булочками.

За спиною різко й нетерпляче коротко засигналила машина. Олена озирнулася. На узбіччі стояв Тарас, якого вона не чекала. Він сидів за кермом, барабанив пальцями по ободу й дивився так, ніби вона навмисне затримує його на холоді.

— Олено! — гукнув він крізь прочинене вікно. — Ти довго ще? Ми й так вибилися з часу.

Вона подивилася на перелякану дівчинку, потім на чоловіка. Вибору в неї не було, бо дитину не можна було лишити на холодній лавці з плюшевим зайцем і червоними від сліз очима.

— Софійко, ходімо, — м’яко сказала вона. — Ми знайдемо твою маму. А поки випий соку, гаразд?

Дівчинка взяла коробочку обома руками й обережно втягнула сік через трубочку. Олена дістала телефон і набрала номер найближчого відділення поліції. Черговий вислухав її, уточнив прикмети, пообіцяв передати повідомлення й порадив перевірити сусідні двори й магазини: якщо мати працювала поблизу, дитину могли швидко впізнати.

— Тільки не йдіть далеко, — сказав він. — І тримайте дівчинку при собі.

— Звісно.

Тарас знову натиснув на сигнал, уже довше.

— Ти знущаєшся? — зло вигукнув він. — Через чужу дитину весь день шкереберть?

— Одну хвилину, Тарасе, — відповіла Олена, хоч розуміла: хвилини не вистачить.

Вони обійшли кілька найближчих під’їздів. Олена показувала Софійку літнім жінкам на лавках, розпитувала перехожих, заходила у двори, де сушилася білизна й пахло ранковою кашею з відчинених кватирок. Ніхто дівчинку не впізнавав. Софійка дедалі міцніше трималася за її рукав, а Тарас, вийшовши нарешті з машини, ішов за ними з кам’яним обличчям.

— Може, досить? — кинув він після третього двору. — Є поліція, нехай займається.

— Вона маленька, — тихо сказала Олена. — Їй страшно.

— А нам яке діло до всіх, кому страшно?

Дівчинка здригнулася й сховалася за Олену. Тарас помітив це й на мить прикусив злість, але в його голосі лишилася жорсткість.

— Гаразд. Ще десять хвилин. Потім їдемо.

Вони пішли до продуктових крамничок на сусідніх вулицях. У першому магазині продавчині лише співчутливо похитали головами. У другому жінка за прилавком пригадала якусь Дарину, але та працювала зовсім в іншому кінці селища. Олена вже починала тривожитися: а раптом мати не поруч, а раптом дівчинка пішла далеко, а раптом із самою жінкою щось сталося. Коли вони підійшли до третьої, вузької крамнички із запітнілими вікнами, звідти потягло теплим хлібом, дріжджами й солодкою скоринкою, і Софійка раптом завмерла, ніби впізнала саме повітря…