Вони кинули мене в будинку для літніх зі словами «Батьку, ти нам заважаєш жити». Але вони не знали одного секрету…

Мене залишили в пансіонаті для старих так просто, ніби я був не батьком, не людиною, а непотрібною шафою, яку нарешті винесли з тісної квартири. Син поставив мою сумку біля дверей, невістка поправила ремінець на своїй сумочці, обоє сказали кілька рівних слів — і поїхали. Не озирнувшись. Без останнього погляду крізь заднє скло.

Тоді вони думали, що все вже вирішено. Що я старий, слабкий, розгублений і більше ні на що не здатен. Що квартира в старому центрі міста майже в них у руках, треба тільки трохи зачекати й оформити папери. Вони не знали одного: у мене залишався секрет, про який у родині ніхто не здогадувався…

Мене звати Микола Петрович Кравець. Мені вісімдесят три роки. Я не стану вдавати з себе камінь: того дня мені було боляче так, що, здавалося, всередині щось тріснуло. Але плакати я не став. За своє довге життя я зрозумів просту річ: сльози рідко допомагають справі. Справу рухають розсудливість, витримка й уміння не квапитися. А голова в мене, на щастя, ще служила вірно.

У тій квартирі я прожив п’ятдесят один рік. Увійшов туди молодим інженером із дружиною Оксаною й однією потертою валізою. Три кімнати на четвертому поверсі, коридор із паркетом, що завжди скаржився під ногами, вікна на тополі. Оксана тоді пройшла кімнатами, торкнулася долонею підвіконня й сказала, що тут буде добре. Я повірив їй одразу.

У цій квартирі народився наш Андрій. Кричав ночами так, що сусід знизу стукав по батареї, а Оксана сміялася крізь утому й казала, що в сина просто сильний характер. Тут він зробив свої перші кроки, тримаючись за край дивана. Тут розбив коліно, коли вчився їздити на велосипеді. Тут у підлітковому віці грюкав дверима, а потім повертався на кухню й мовчки доїдав холодну вечерю. Тут уперше привів дівчину, соромився, червонів, не знав, куди подіти руки.

І тут же дванадцять років тому померла Оксана. Тихо, уві сні. Увечері сказала, що втомилася, лягла раніше — і більше не прокинулася. Я довго потім ходив кімнатами так, ніби боявся шумом її розбудити. На холодильнику лишилася її фотографія, у шафі — чашки, до яких я не міг доторкнутися, щоб прибрати. За вікнами так само шуміли тополі. Оксана називала їх нашими, хоча дерева нікому не належать. Просто стоять, живуть, переживають людей.

Дванадцять років я жив сам. Звикав до тиші, до порожнього місця за столом, до того, що вранці ніхто не питає, навіщо я так рано встав. Андрій телефонував щонеділі, не завжди в один і той самий час. Приїздив раз на місяць, бувало, рідше. Його дружина, Марта, з’являлася майже через силу. Вона сідала на краєчок стільця, тримала телефон у руці, відповідала коротко й усе позирала на годинник. Я не ображався вголос. Невістка не зобов’язана любити старого свекра. Але байдужість у кімнаті відчувається не гірше за холод із погано зачиненої кватирки…