Суд уже майже вирішив залишити дитину з матір’ю, аж раптом сам хлопчик попросив слова

Богдан підвівся й пройшовся кухнею. Думка була божевільною, принизливою, болісною, але єдино можливою. Якщо суд залишить Назара з матір’ю, то хоча б квартира буде та сама. Кімната буде та сама. Школа, двір, дорога — все, за що дитина трималася.

— Я переїду, — промовив він. — Залишу квартиру тобі й мамі. Знайду собі маленьке житло. Тоді їй не доведеться тебе кудись вивозити.

— Але ж ти підеш.

— Я не зникну. Буду забирати тебе зі школи. Приходити щодня. Ми будемо проводити разом вихідні. Я завжди буду поруч.

— Обіцяєш?

— Обіцяю. Що б не сталося.

Вони сиділи на кухні довго. Назар поступово заспокоювався, дихання ставало рівнішим. Богдан гладив його по волоссю й розумів: це рішення забере в нього майже все — дім, рештки гідності, останні ілюзії про шлюб. Але якщо дитина бодай не втратить свою кімнату й звичний світ, значить, так треба.

Наступного дня Богдан почав шукати житло. Грошей було мало. Зарплати вистачало на їжу, одяг, шкільні витрати й рахунки, але тепер треба було платити оренду. Після кількох дзвінків він знайшов маленьку однокімнатну квартиру на околиці: старий будинок, скрипуча підлога, облуплена фарба на підвіконнях, тісна кухня. Зате недорого. Він віддав за неї майже всі заощадження, підписав договір на рік і повернувся додому збирати речі.

Назар допомагав. Мовчки подавав книжки, складав сорочки, іноді зупинявся, дивлячись на те, як батько пакує своє життя в коробки.

— Тату, цю фотографію візьмеш? — він простягнув рамку.

На знімку вони втрьох стояли біля моря. Олеся сміялася, Назар сидів у Богдана на плечах, а сам Богдан дивився в об’єктив так щасливо, ніби іншого майбутнього й бути не могло.

— Залиш собі, — сказав він.

— Чому?

— Щоб пам’ятати, що колись ми були щасливі.

— Були, — тихо повторив Назар.

Олеся повернулася пізно. Побачила коробки в коридорі, зупинилася.

— Що це?

— Я з’їжджаю.

— Куди?

— Знайшов квартиру. Ця залишається Назарові. І тобі, поки ти житимеш із ним.

Вона дивилася на нього кілька секунд, ніби не відразу зрозуміла.

— Ти віддаєш мені квартиру?

— Не тобі. Синові. Щоб у нього залишилися його кімната, його речі, його звичне життя.

— Благородно, — вимовила вона з кривою усмішкою. — Отже, боротися не будеш?

Богдан підвів на неї очі.

— Я борюся. Просто не так, як ти думаєш. Я борюся не за перемогу над тобою, а за те, щоб Назарові було легше.

Він закрив останню коробку.

— Завтра заберу решту.

У коридорі біля ліфта на нього чекав Назар із ведмедиком у руках.

— Ти просто зараз ідеш?

— Так, синочку. Але вранці заїду перед школою. А у вихідні підемо гуляти, як домовлялися.

— Добре.

Голос хлопчика тремтів. Богдан поставив коробку на підлогу, обійняв сина міцно, майже до болю.

— Я люблю тебе понад усе на світі.

— І я тебе, тату.

Богдан підняв коробку й пішов до ліфта. Він не озирнувся. Знав: якщо побачить Назара ще раз, не зможе піти.

Місяць до суду тягнувся болісно. Богдан жив у своїй орендованій однокімнатці, прокидався в незнайомій кімнаті й щоранку кілька секунд не розумів, де він. У маленькій кухні пахло сирістю й старим деревом, батарея стукала ночами, за стіною хтось часто вмикав воду. Він звикав до цього житла без любові, як звикають до тимчасової пов’язки на рані: вона потрібна, але від неї не стає легше. На підвіконні лежали документи до суду, акуратно складені в папку. Богдан перечитував їх вечорами, хоч знав майже напам’ять, і щоразу ловив себе на думці, що жоден аркуш не передає головного.

Він усе одно приїздив до Назара щодня. Забирав його зі школи, гуляв, допомагав з уроками, годував, розмовляв, а ввечері повертав у квартиру, де залишалася Олеся. Щоразу віддавати сина біля під’їзду ставало важче. Назар чіплявся за його руку трохи довше, ніж треба. Іноді Богдан помічав на його руках синці. Питав, що сталося. Назар відводив очі: вдарився, упав, зачепився на тренуванні. Богдан не вірив. Але без доказів його тривога залишалася лише тривогою.

У день суду місто було сірим і холодним. Богдан майже не снідав, Назар теж лише зробив кілька ковтків чаю. Дорогою вони обоє мовчали. Хлопчик дивився у вікно, а Богдан тримав кермо так міцно, що пальці нили. Йому хотілося сказати синові щось упевнене, доросле, надійне, але будь-які слова здавалися порожніми. Будівля суду зустріла їх запахом паперу, вологих пальт і старих коридорів. Богдан тримав Назара за руку. Хлопчик тремтів, хоча в приміщенні було тепло.

— Тату, мені страшно.

— Я поруч…