Свекруха наполегливо вимагала продати мою дошлюбну квартиру. Сюрприз, який чекав на мене під час знайомства із сусідами знизу

Їй узагалі не діло двом господиням на одній кухні товктися. Перша дивина сталася, коли свекруха на запрошення Лени прийшла подивитися на бабусину спадщину. З першого погляду на неї Лена зрозуміла, що щось сталося.

Жінка була незвично скута й мовчазна, наче вона щось обдумувала й сама не наважувалася собі в чомусь зізнатися. Вона обійшла квартиру, зазирнула до санвузла, зупинилася на порозі кухні. Там Лена поралася з приготуванням чаю за мінімуму посуду.

— Так, квартира хороша, тиха й світла. Але от про що я хотіла тебе спитати. Ти знаєш своїх майбутніх сусідів?

— Сусідів? — здивувалася Лена. — Ну так, не те щоб. Бачила, звісно, декого навіть знаю в обличчя, але тільки тих, хто живе тут давно.

Я пам’ятаю їх іще з тих часів, коли була маленькою й часто приїздила до бабусі. — А такий чоловік, світловолосий, здається, доволі високий, у ваш під’їзд зайшов. Я здалеку бачила, коли сама підходила, — раптом спитала свекруха.

— Ні, не знаю, такого не бачила, — Лена похитала головою. — А що, знайомий? — Ні, я впевнена, мені просто здалося.

— Дурниці, забудь, — махнула рукою Катерина Олексіївна. Вона підійшла до відчиненого вікна, сперлася на підвіконня й глибоко вдихнула свіже повітря. І раптом відсахнулася, наче побачила перед собою привида, і притисла руки до обличчя.

Потім, як сліпа, намацуючи перед собою простір, дісталася кухонного столу й присіла на табурет. Олена, перелякано спостерігаючи за свекрухою, підійшла й спитала. — Катерино Олексіївно, що з вами?

— У вас піт на чолі й руки тремтять. Що сталося? Вам зле?

Жінка прибрала руки від обличчя, рішуче й глибоко вдихнула. Вона вже була колишньою, звичною, спокійною й трохи іронічною красивою жінкою. — Так, щось зовсім нерви розгулялися, вік усе-таки.

Вона всміхнулася й раптом заметушилася на вихід. — Знаєш, я тут згадала про важливу справу, зовсім із голови вилетіло, мені треба бігти. Справді, ти вибач, Лено.

— А щодо квартири… Ти знаєш, я думаю, вам усе ж варто серйозно подумати, чи варто вам тут лишатися жити. Усе-таки доволі старий будинок, шумний район, та й планування не найкраще.

Загалом, якщо тебе цікавить моя думка, вам краще позбутися цієї квартири й купити щось пристойніше. — Та ви що, — розгубилася Лена. — А нам з Антошкою, навпаки, тут дуже подобається.

І знаєте, що важливо, звідси нам обом до роботи буквально десять-п’ятнадцять хвилин. І стіни тут товстелезні, просто нічого не чути. А ще…

— Ну, загалом, я сказала тобі свою думку, — раптом перебила її свекруха. Хоча раніше завжди дослуховувала Олену, що б та не говорила. — Я все ж вважаю, що цю квартиру вам, тобто тобі, звісно, слід продати.

Вам, слава Богу, є де жити, поки ви шукатимете інший варіант. Мені здається, ми цілком притерлися й ви навіть майже вже не зводите мене з розуму. Принаймні потерпіти ще три-чотири місяці, а то й із пів року, я цілком у змозі.

Відтоді ця розмова повторювалася з дивною сталістю. Катерина Олексіївна знову й знову говорила про необхідність продажу бабусиної квартири. Вона міркувала про перспективніші варіанти й зображала терплячу, всепрощаючу матір, яка живе з непутящими, але улюбленими дітьми.

Та чого, власне, взагалі вона так причепилася до цього продажу? — міркувала Олена. — Ну добре, припустімо, вони все ж вирішать позбутися бабусиної квартири. Хоча сама вона й далі не бачить у цьому жодного сенсу, і Антонові там подобається.

Добре, нехай вони вирішили продавати. Але ж це невідомо, скільки часу мине, поки знайдуться покупці, оформляться угоди й документи. І потім на те, щоб знайти інший варіант, теж доведеться витратити чимало тижнів, а то й місяців, нервів і сил.

От, наприклад, вона, Олена, не збирається купувати щось перше-ліпше. І весь цей час вони й далі стирчатимуть у квартирі свекрухи. Вони, як і раніше, залишатимуть брудні чашки в раковині й кружечки чайної заварки на стільниці…