Свекруха наполегливо вимагала продати мою дошлюбну квартиру. Сюрприз, який чекав на мене під час знайомства із сусідами знизу
Вони забуватимуть вимикати світло й витирати підлогу у ванній. Молоді й далі розкидатимуть журнали, дроти й кидатимуть брудні після вулиці кросівки немитими. А ще дивитимуться фільми зі звуком на повну котушку й спускатимуть воду в туалеті по кілька разів за ніч.
Загалом, робитимуть усе те, що відверто дратує акуратну до педантизму й ощадливу Катерину Олексіївну. Вона ж звикла бути у власному домі повноправною господинею. Ні, звісно, вона терпляче й мужньо зносить усі недоліки спільного життя з двома молодими, сповненими ентузіазму, планів та інтересів людьми.
Вона спокійно нагадує їм про правила співжиття. Свекруха навіть майже не змінюється на обличчі, коли бачить, що вони або не пам’ятають, або не роблять нічого з обумовленого. І Антон, і особливо Лена були Катерині Олексіївні безмежно вдячні.
Вони старалися, щоправда, з усіх сил старалися дотримуватися цих самих правил. Але виходило далеко не завжди, та чого там, узагалі рідко виходило. З огляду на все це свекруха мала б бути поза себе від радості, дізнавшись, що невістка виявилася не безприданницею.
Вона могла б стрибати до стелі, що молодим тепер є куди з’їхати з усіма їхніми дротами, джинсами й брудним посудом. Адже вони заберуть із собою лушпиння від горіхів і насіння, горласті фільми й погані звички. Але замість того, щоб хутенько зібрати їх і випхати зі свого житла, Катерина Олексіївна раптом наполегливо пропонує продати бабусину квартиру.
Вона ризикує тим, що вони застрягнуть у її безплатних квартирантах на невизначений час. Усе це якось дуже дивно й незрозуміло. А потім сталася вельми незвичайна зустріч.
— Антоне, Антоне! Ти не чуєш, чи що? Сумки ж візьми, допоможи!
— Ти чого взагалі тут, та ще й у такий час? Лена, пихкаючи й насилу волочачи дві повні сумки, піднімалася сходами, коли побачила на одному з майданчиків спину чоловіка. Він стояв, трохи повернувшись, обличчя видно не було, але це точно був він.
Антон якось дивно здригнувся, підвів голову й обернувся. І виявився зовсім не Антоном. Це був чоловік набагато, на дуже багато років старший за Антошку.
І все ж, навіть усвідомивши свою помилку, вона не могла відірвати погляду від його обличчя. Кажуть, що в кожної людини на землі є двійник. І, здається, відтоді вона почала в це вірити.
Чоловік був просто дивовижно схожий на Антона. Точніше, Антон був молодою копією незнайомця. Він усміхнувся, мовчки ступив назустріч і забрав у неї сумки.
— Я, хоч і не Антон, однак із сумками залюбки допоможу. Ви ж, якщо не помиляюся, просто наді мною живете? То я й чую, заворушилася, задихала, а жила до цього стара тиха квартира.
Що ж, дуже радий знайомству. Він легко закрокував угору сходами. А зустрівшись наступного разу зі свекрухою, Олена тут-таки радісно оголосила.
— Ой, Катерино Олексіївно, а пам’ятаєте, ви про сусідів питали? Так от, про це точно можете не хвилюватися. Я познайомилася з чоловіком, який живе просто під нами, виявився просто чудовим дядьком, дотепний, сильний, колишній спортсмен.
Але знаєте, що найдивовижніше?
