Син не приїхав на похорон матері, пославшись на зайнятість, а за рік повернувся по квартиру. Тоді йому показали одне фото.

У серпні 2009 року Максим їхав із вокзалу потягом о 16:40. На третій колії я передав йому дев’ятсот тисяч. Купюри були стягнуті аптечною гумкою й лежали в пакеті від фотопаперу — відповідного конверта вдома не знайшлося.

Син міцно обійняв мене й пообіцяв: «Тату, роки за три піднімуся й заберу вас із мамою до себе». Оксана махала вслід потягу, доки той не зник за поворотом біля депо. За три роки Максим по нас не приїхав. Я не нагадував: він не був зобов’язаний виконувати кожну фразу, сказану на прощання.

У травні 2016-го Максим одружився з Юлією. Їй тоді було двадцять вісім, вона працювала в маркетингу й приїхала з сусіднього міста. У столичному ресторані зібрали сто двадцять гостей, встановили фотозону й запросили ведучого.

Нас з Оксаною посадили за дванадцятий стіл поруч із проходом на кухню. Сусідами виявилися Юлині однокурсники, які не знали нас і весь вечір обговорювали іпотеку. Одного разу невістка підвела подругу й кинула: «Це батьки Максима». Договорити ми не встигли — Юлія відразу повела гостю далі.

Готель нам ніхто не забронював, а просити ми не стали. О 23:40 довелося їхати останньою електричкою. Оксана поклала голову мені на плече й тихо мовила: «Колю, зате він щасливий». Я погодився. Ні синові, ні невістці ми не сказали, як почувалися на їхньому весіллі.

Коли в лютому 2023 року лікарі підтвердили діагноз, я зателефонував Максимові просто з парковки інституту. Три хвилини пояснював, що відбувається. Він вислухав і відповів, що в нього горить квартальний звіт, але в грудні він неодмінно вибереться на всі свята.

Десять місяців здавалися мені величезним строком, однак сперечатися я не став. Максим не лікар і зупинити хворобу не міг. У грудні він не приїхав. Тридцять першого числа зателефонував близько пів на дванадцяту, привітав нас, спитав про маму й завершив розмову за чотири хвилини: у них наближалася північ…