Син не приїхав на похорон матері, пославшись на зайнятість, а за рік повернувся по квартиру. Тоді йому показали одне фото.

Я не чекав від нього лікування чи неможливого рішення. Досить було приїхати, посидіти поруч із матір’ю й побачити, як змінився наш дім. Але Максим щоразу пропонував майбутню дату замість присутності тепер, а ми з Оксаною погоджувалися, бо ще не знали, скільки таких дат у неї лишилося.

Наприкінці березня Іра залишила роботу. У квітні я повідомив про це синові, не просячи допомоги й не виставляючи умов. Максим схвалив рішення сестри по-своєму: «Їй простіше. Яка в Ірки кар’єра? Вона звичайний бухгалтер, їй нічого втрачати».

Я тримав кухоль із чаєм і поставив його на стіл надто різко. Чай вихлюпнувся на церату, і я витирав його рукавом, продовжуючи розмову. Потім спитав про гроші: доглядальниця коштувала тридцять п’ять тисяч на місяць. Максим нагадав, що його іпотечний платіж становить сто дванадцять тисяч. Перший внесок за цю іпотеку колись оплатив я.

Ні 2023-го, ні 2024 року син не надіслав на догляд за матір’ю нічого. Я казав собі, що розумію: у нього сім’я, житло, зобов’язання. Це пояснення звучало дедалі слабше, але іншого я тоді не шукав.

Тридцять п’ять тисяч на доглядальницю й сто дванадцять тисяч іпотечного платежу стали в тій розмові двома величинами, між якими Максим уже зробив вибір. Я не дорікнув йому й не нагадав про колишню допомогу. Поклавши слухавку, продовжив витирати чай із церати, ніби саме в цьому полягала головна неприємність дня.

До листопада в Оксани зовсім відмовили руки, а мовлення почало зникати. Кожну довгу фразу вона вимовляла майже хвилину, розтягуючи голосні й набираючи повітря. Одного вечора дружина покликала мене й з величезним зусиллям промовила: «Колю, поклич Люду. Я хочу написати на Іру».

У суботу приїхала Людмила Андріївна. Вона закріпила телефон на маленькому штативі й попередила, що через стан Оксани оформлення заповіту буде записане. На запитання про згоду дружина двічі моргнула — так вона вже відповідала «так»…