Син не приїхав на похорон матері, пославшись на зайнятість, а за рік повернувся по квартиру. Тоді йому показали одне фото.

Запис тривав дев’ятнадцять хвилин. Нотаріус спитала дату, ім’я глави держави, кількість онуків, ім’я чоловіка й тривалість нашого шлюбу. Оксана відповідала повільно, але безпомилково. Її свідомість залишалася такою самою ясною, якою була до хвороби.

Нарешті Людмила Андріївна поцікавилася, чому свою частку квартири Оксана залишає доньці. Дружина збиралася з силами близько двадцяти секунд. Я стояв біля вікна поза кадром. Потім вона вимовила: «Бо Іра мене миє».

Інших пояснень не знадобилося. Нотаріус посвідчила заповіт, один примірник залишила в конторі, другий передала мені. Я прибрав його до старого сейфа, який забрав після закриття автобази. Максимові ми нічого не повідомили: він не питав, а говорити про такі речі телефоном Оксана не хотіла.

У вівторок, чотирнадцятого травня 2024 року, Оксана померла вдома за п’ятнадцять хвилин шоста ранку. Поруч були Іра і я. Причиною стала дихальна недостатність. Ми знали, до чого веде хвороба, але п’ятнадцять місяців підготовки не зробили цю мить легшою.

О 7:10 я зателефонував синові. Він відповів після другого гудка. Почувши: «Мама померла», Максим кілька секунд мовчав, потім тихо сказав: «Господи… Тату, коли похорон?» Я назвав четвер, шістнадцяте травня, відспівування об одинадцятій і міське кладовище.

Максим запевнив, що все зрозумів і передзвонить. Ні у вівторок, ні в середу дзвінка не було. Я все ще гадав, що в четвер він просто з’явиться біля дому, бо інший розвиток подій не вкладався в голові.

Уранці шістнадцятого травня на мені був чорний костюм, який я вдягав лише втретє. Дощ ішов із ночі. На подвір’ї чекав автобус, а чоловіки тримали над ґанком полотнище від намету. О 9:41 телефон здригнувся в правій кишені.

«Тату, я зайнятий, ніяк не вирвуся. Пробач, фото потім скинеш». Я прочитав повідомлення двічі й сховав телефон, застебнувши кишеню на ґудзик, щоб усередину не потрапила вода…