Син повернувся додому після п’яти років служби й одразу зрозумів, що з матір’ю сталося щось недобре

Вона пішла з ринку, але куди? У який бік? Скільки часу минуло відтоді? Я повернувся на головну площу ринку, де ще лишалися люди. Я почав розпитувати торговців і вантажників, чи не пам’ятає хто, як прогнали стару жінку. Більшість знизували плечима або відмахувалися, але один літній вантажник з обличчям, схожим на печене яблуко, зглянувся наді мною.

«Пам’ятаю я ту бабусю, — проворчав він, витираючи піт із чола. — Тиха була, як ангел. А потім прийшов новий хазяїн, що недавно викупив ринок, амбал такий, на чорному джипі».

«Побачив її й давай горлати. Що, мовляв, вигляд йому псує, клієнтів відлякує. Охороні своїй звелів її прибрати».

«Вони її під руки й вивели за ворота. Вона й пішла, побрела потихеньку в бік старого кладовища».

«Коли це було?» — спитав я, відчуваючи, як холонуть руки.

«Та з місяць уже минув, а то й більше». У бік старого кладовища. Туди, де похований батько.

Чи могла вона піти туди? Навіщо? Я подякував вантажникові й майже побіг. Старе кладовище було на самісінькій околиці селища, за занедбаними складами. Місце було тихе, заросле.

Туди рідко хто ходив, хіба що на великі свята, щоб пом’янути рідних. Сонце вже хилилося до заходу, коли я дістався кладовищної брами. Іржава хвіртка була незамкнена.

Я зайшов на територію, зарослу високою травою. Старі хрести й пам’ятники потопали в зелені. Тиша стояла така, що було чути, як гуде у вухах.

Я пішов головною алеєю, а потім звернув на вузьку стежку, що вела до батькової могили. Серце калатало в горлі. Що я там побачу? Чи знайду її? Чи знайду лише останній, найстрашніший слід.

Могила батька була доглянута. Хтось прибрав бур’ян і поклав уже зів’ялі польові квіти — ромашки й волошки.

Такі, які любила мама. Можливо, вона була тут. Я озирнувся.

Поруч із кладовищем стояла маленька напівзруйнована сторожка, в якій давно ніхто не жив. Вікна були вибиті, двері зірвані з петель. Я підійшов ближче.

Зазирнув усередину. На підлозі на купі старого ганчір’я хтось лежав. Я завмер, боячись дихати.

«Мамо?» — прошепотів я. Постать не ворухнулася. Я зробив крок усередину. Запах сирості й занедбаності вдарив у ніс.

Я підійшов ближче й нахилився. Це була не вона. Якась бездомна жінка, п’яна чи хвора, спала важким, непробудним сном.

Полегшення було таким сильним, що в мене підкосилися ноги. Я вийшов зі сторожки й опустився на землю. Слід знову виявився хибним.

Можливо, вона побувала на кладовищі, але й звідси пішла. Я сидів біля батькової могили до самої темряви. Розповідав йому все, що сталося.

Просив у нього поради, допомоги. Звісно, це було безглуздо. Мертві не відповідають.

Але мені здавалося, що так я не сам. Що він чує мене. Коли зовсім стемніло, я підвівся.

Треба було десь переночувати. Повертатися до тітки Галі я не хотів. Не хотів її засмучувати.

Іти в готель? На готель грошей не вистачало. Лишався тільки вокзал.

Я вже збирався йти, коли мій погляд упав на щось біле біля підніжжя батькового пам’ятника. Я підійшов. Під невеликим каменем лежав складений учетверо аркуш паперу зі шкільного зошита.

Я розгорнув його. Тремтячим старечим почерком, який я впізнав би з тисячі, було написано лише кілька слів: «Пробач, Петю. Не вберегла наш дім. Більше не можу тут залишатися».

І нижче — дата. Майже місяць тому.

Отже, вона залишила записку після того, як її прогнали з ринку. До кладовища вона все-таки дісталася сама. Але куди вирушила далі?

Я перевернув аркуш. На звороті було ще одне слово, написане тим самим почерком.

Семенівка. Що це? Назва села? Я ніколи не чув про таке в наших краях. Може, це прізвище? Чи просто випадкове слово? Я дивився на цю записку, і в мені знову затеплилася надія.

Це була не просто записка. Це було послання. Останній слід, що від неї лишився…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇