Син повернувся додому після п’яти років служби й одразу зрозумів, що з матір’ю сталося щось недобре
П’ять років. Здається, ціла вічність. П’ять років — чоботи й статут, підйоми по тривозі й короткі уривчасті сни про дім.
П’ять років я бачив мамине обличчя лише на старій, затертій аж до білизни світлині, яку зберігав у нагрудній кишені форменої куртки, загорнувши в шматок поліетилену. Її очі дивилися на мене з тією самою теплою, трохи втомленою усмішкою, з якою вона проводжала мене на вокзалі. «З Богом, синочку, — прошепотіла вона тоді, перехрестивши мене на прощання, — я чекатиму. Щодня молитимуся за тебе».
І я вірив. Ця віра гріла мене в промерзлих казармах, у багнюці навчань, у тузі довгих нічних чергувань.
Віра в те, що там, за тисячі кілометрів, є дім, де пахне свіжоспеченим хлібом і сушеними травами, і де на мене чекає найдорожча у світі людина. Потяг, брязкаючи на стиках рейок, віз мене додому. За вікном миготіли безкраї поля, переліски, рідкісні села з похиленими парканами.
Я, не відриваючись, дивився на цей до болю знайомий краєвид, і серце стискалося від нетерпіння. Останній відтинок шляху — старим, деренчливим автобусом від найближчого міста. Він тягнувся розбитою дорогою, здіймаючи клуби сірого пилу.
Я сидів біля вікна, вдихаючи це пилюжне, гіркувате повітря, змішане із запахом квітучої гречки, і відчував, як армійська виправка, що в’їлася в плечі, потроху відпускає. Я знову ставав не рядовим Миколою, а просто Колькою, маминим сином. У руці я стискав букет польових ромашок.
Білі, з яскравими жовтими серединками, наче маленькі сонця. Я назбирав їх на лузі біля автобусної зупинки. Мабуть, безглуздо для дорослого хлопця, який відслужив п’ять років.
Але я пам’ятав, як у дитинстві ми з мамою ходили по гриби, і вона завжди раділа саме таким простим квітам. Я уявляв, як вона сплесне руками, побачивши мене на порозі, дорослішого, змужнілого. І я простягну їй ці ромашки.
І її очі засяють так само, як того дня, коли я подарував їй свій перший намальований на шматку шпалер букет. Ось і наша вулиця. Серце закалатало так сильно, що здавалося, ось-ось вистрибне з грудей.
Я перекинув через плече важкий армійський речмішок і майже бігцем рушив до знайомого дому. Але що ближче я підходив, то сильніше наростала в мені незрозуміла тривога. Щось було не так.
Ворота, які батько колись зварив із товстих залізних прутів, перекосилися. Одна стулка висіла на одній завісі. Фарба на різьблених лиштвах, які мама так любила білити щовесни, облупилася, оголивши сіре потріскане дерево.
Сад, колись доглянутий, заріс бур’яном у людський зріст. Попри це, я прискорив крок. «Дурниці, — казав я собі, — просто руки не доходять. Мама сама, їй важко. Тепер я повернувся, усе полагодимо, усе приведемо до ладу». Я піднявся на три дерев’яні сходинки ґанку, які скрипнули так само знайомо, як і п’ять років тому.
Перевів подих і постукав. Голосно, впевнено. «Мамо, це я, Колька! Я повернувся!» — гукнув я, і голос мій затремтів від хвилювання.
Тиша. Важка, в’язка тиша, якої не буває в житловому домі. Я зачекав хвилину, прислухаючись.
Ні кроків, ні рипіння підлоги. Лише вітер шелестів у здичавілих заростях малини біля паркану. Я постукав знову, уже наполегливіше, кулаком.
«Мамо! Відчиняй!» За дверима почулися повільні важкі кроки. Не її. Мамині кроки я впізнав би з тисячі.
Легкі, дрібні. Двері зі скрипом відчинилися. На порозі стояв Віктор, мій старший брат.
Він був у розтягнутій майці; на неголеному обличчі застиг вираз похмурого невдоволення. Його погляд ковзнув по мені, по букету в моїй руці, і в ньому не було ані краплі радості. Лише холодний подив.
«Ти чого тут?» — спитав він так, ніби перед ним не рідний брат, якого він не бачив п’ять років, а непроханий гість.
«Як це “чого”? — отетерів я. — Додому повернувся. З армії. Де мама?»
Вітя відвів очі. Подивився кудись убік, на заросле бур’яном подвір’я. «Немає її тут».
Холодок пробіг у мене по спині. Слова брата прозвучали глухо й неприродно. «Як це немає?» — перепитав я, відмовляючись вірити.
«Це ж її дім. Куди вона могла піти?»
«Пішла вона, — буркнув Вітя, не дивлячись на мене. — З рік тому».
«Сказала, що не хоче бути тягарем, що вирішила пожити для себе». Я дивився на нього й не вірив жодному слову. Мама? Пішла? Покинула дім, який будувала разом із батьком, у якому прожила все життя? Мама, яка жила тільки нами, дітьми, й пам’яттю про батька? Це була жахлива, безглузда брехня…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
