Сюрприз, який записала прихована камера в моїй вітальні

— Катю, у мене ніколи не було претензій до тебе. Я тебе не звільняла. Якби я вирішила це зробити, я сама повідомила б тобі про це.

— Ти мене знаєш. Думаю, що в мене в телефоні вірус. Тож працюй спокійно, а з телефоном я розберуся.

Альбіна пройшла до свого кабінету, зачинила двері й у жаху втиснулася в крісло. Що відбувається? Одне з двох. Або в неї завівся смертельний ворог, який намагається будь-якою ціною отруїти їй життя, або ж вона справді божеволіє й не пам’ятає, що коїть.

Жінка вирішила, що всі свої сили зараз кине на те, щоб нарешті розібратися з тим, що відбувається. Вона тут же записалася на прийом до психотерапевта. Але потрапити до нього можна було тільки завтра.

Щоб не гаяти часу, вона тут же зателефонувала Андрієві. Це був знайомий фахівець, який займався встановленням систем безпеки. Попросила приїхати його, сказавши, що в неї великі проблеми.

Альбіні було настільки погано й страшно, що вона насилу міркувала, що саме скаже Андрієві. Але в тому, що він зможе їй допомогти, жінка не сумнівалася. Андрія вона знала вже вісім років.

Вона завжди залучала його до роботи, коли наставала пора встановлювати систему безпеки в котеджах і дорогих квартирах, над дизайном яких працювала її студія. Андрій був одним із найкращих фахівців у своїй справі, і Альбіна довіряла йому цілком. Не минуло й пів години, як Андрій переступив поріг її кабінету.

«Привіт», — швидко промовив він, влаштовуючись за столом навпроти Альбіни. Коли вона телефонувала йому, він за напруженим голосом жінки зрозумів, що в тієї щось сталося. Зараз, сидячи навпроти неї, він бачив, що вона блідіша, ніж зазвичай, що дрібно тремтячі руки метушливо й безладно перебирають папери на столі.

Андрій узяв фото, що стояло біля ноутбука. На ньому Альбіна була зображена з букетом квітів і Олегом, який стояв поруч. «А це що за мачо біля тебе?» — з невимушеною усмішкою спитав чоловік.

«Це мій наречений, Олег», — нервово відповіла Альбіна. «Ми скоро одружимося».

«Ось як?» — жінка не помітила, як згасла усмішка на обличчі Андрія, щойно він почув про швидке весілля.

Андрій ніколи не наважився б зізнатися Альбіні в тому, що вже багато років кохає її. Він був певен, що цій красивій, розумній, трохи невпевненій у своїй жіночій привабливості бізнес-леді може підійти тільки заможний, успішний і красивий чоловік, а не такий простак і невдаха, як він. Але Андрій тут же впорався зі своїми емоціями.

Раз у коханої жінки проблеми, він просто зобов’язаний їй допомогти. «Гаразд, про нареченого потім розкажеш», — сказав він їй. «Викладай, що сталося».

Альбіна почала розповідь із незнайомого силуету у власному вікні. Потім повідала про стукіт у стіну, про перестановку речей у квартирі й закінчила злощасною СМСкою, яку отримала її секретарка. «Андрію, тільки ти нікому не кажи», — перейшла на шепіт Альбіна. «Але мені здається, я божеволію».

Чоловік не сміявся, не намагався її заспокоїти, не ставив навідних запитань. Він був людиною бувалою. Понад десять років відпрацював слідчим, і здивувати його чимось було просто неможливо.

Він був дуже успішним слідчим, за що й поплатився, коли під час розслідування одного зі злочинів сліди привели на самий верх. Тоді йому просто запропонували звільнитися, інакше обіцяли тюремний строк. Обіцянка виходила від людини, яка завжди виконувала дане слово.

То був його безпосередній начальник. Андрій тоді не пішов проти системи, звільнився. Пожалів своїх стареньких батьків: вони не пережили б, якби не стало єдиного сина або його відправили за ґрати. Відтоді Андрій і займався встановленням систем безпеки.

Тепер, вислухавши Альбіну, він відчув, яким азартом озвалося професійне чуття сищика. Відразу ж у голові виникло кілька версій того, що відбувається. Залишалося тільки перевірити кожну з них, і він уже знав, що для цього треба зробити…